— Шановний, — я легенько стукнув долонею по конторці. Тихо, але наполегливо. У когось я підглянув цей вимогливий жест.
Господар прокинувся.
— Чого вам?
— Мені треба зв’язатися з моїм командиром. Або з механіком-водієм.
Товстун закивав і підсунув мені радіостанцію. Стривай! Це ж не радіостанція, це зовсім інший прилад. Давно я не бачив таких. Зверху наче коромисло з мікрофоном і динаміком. Тангенти[11] не видно. Зате під «коромислом» — лицьова панель. І кнопки з цифрами, від нуля до дев’яти. Як же називається цей прилад? Щось майже античне, з сивої давнини, спливає в моїй пам’яті. A-а, згадав. Телефон!
— Тут у нас тепер у всіх телефони. А ви не знали? — у голосі господаря нічліжки зазвучали підозрілі нотки.
— Давно тут не був, — відмахнувся я. — Відпустку мав довгу.
Головне, щоб голос не зрадив. Інакше він занервує й настукає контррозвідці. Ті, звісно, мене відпустять. Але спершу протримають у в’язниці і добряче намнуть боки. Зустріч із «контриками» не входила в мої плани. Тому треба якомога швидше зв’язатися з командиром.
— Ви повинні знати номер. Обов’язково, — наполягав господар. Його пухка долоня лежала на «коромислі».
Я мав знати якийсь номер. Мав. Але я його не знав.
— Номер давай! — гаркнув товстун. — Або підеш куди слід.
Атмосфера нагніталася. Ситуація не передбачала жодної іншої альтернативи.
— А скільки в номері цифр? — запитав я господаря, постаравшись, щоб у моєму запитанні теж прозвучала підозрілість. Кажуть, клин клином вибивають.
Він перестав кипіти. Спрацювало. Сам, видно, злякався контррозвідки, жирний кнур.
— Дев’ять цифр, — пробелькотів товстими, як два вареники, губами.
І я згадав. Ось навіщо мені потрібні були ці цифри!
— Набирайте. Вісім, потім дев’ятсот дев’ятнадцять, далі п’ятдесят сім, чотири і п’ятдесят три.
Набравши цифровий код, господар підніс до вуха «коромисло» з динаміком. Потім простягнув його мені.
— Візьміть.
Товстун знову був зі мною на «ви».
Я приклав пристрій до вуха. Спочатку динамік мовчав. Потім у слухавці почулися довгі тривожні гудки.
«Тут, — говорила слухавка. — Ту-ут, ту-ут, ту-ут…» Наче просила не класти її. Залишатися тут. До нових розпоряджень.
Не знаю, скільки часу я прочекав, обпершись на лікоть. Господар уважно дивився мені в очі. Я відчув у його погляді і сумнів, і бажання знову перейти на «ти» — перед тим як викликати майстрів заплічних справ.
Але раптом слухавка відповіла:
— На зв’язку.
Це був той самий голос. Він проривався до мене крізь перешкоди на лінії, крізь негоду й короткі кулеметні черги, що були змішані з милими, але владними обертонами того самого контральто, яке я так хотів почути.
— На зв’язку. Говоріть.
Це була Іскра. Мій командир. Мій поводир. Центр мого Всесвіту, навколо якого прокладена орбіта мого життя. Я не бачив її половину вічності. Десь так. І тепер я повертаюся до неї, — щоб Іскра розпалила в мені полум’я і відігріла задубілу від страху та безсилля мою свідомість. Краще бути на фронті, але з нею. Ніж у тилу, але без неї. Тепер я це зрозумів. Але в жодному разі не зізнався б у цьому їй.
— Іскро, я на заїжджому дворі.
— Уточни, де саме, — сказав голос Іскри в телефонній трубці.
— Біля «їжаків».
— Ясно, — почув я. — Ану дайте їм у той бік по короткій. Хай замовкнуть.
Я почув, як застрочили кулемети.
— Це не тобі, Яне.
— Та зрозумів я, Іскро, зрозумів.
— Ти біля «їжаків», отже. «Коробочка» до тебе буде їхати два «великих».
— І ще п’ять «маленьких». Там «олівець», він покаже, куди.
Як я люблю цю умовну мову бою. «Великі» та «маленькі» — це години і хвилини. «Олівець» — охоронець. «Коробочка» — бронетранспортер. Ми шифрували наші послання не тому, що остерігалися радіоперехоплення. Це було марно, адже наш супротивник говорив тією ж мовою, з тими ж умовними кодовими словами. Нам просто подобалося надавати нових значень звичайним речам і явищам. «Так створюють мову майбутнього», — немов говорила вона.
— Добре, Яне, тебе заберуть. Хоча не знаю, коли. Тому не розстилай свою постіль надовго. Щоб був готовий будь-якої миті.
— Завжди готовий, — посміхнувся я. Сподіваюся, вона не відчула зайвої теплоти в моєму голосі.
— Гаразд, Яне, добраніч тобі, — сказав динамік.
І ще дещо я почув.
— Кало таксіді!
Що вона мені сказала? «Кало таксіді»? З м’якою «л» і довгим «і»? Це ж грецька. Це означає: «Щасливої дороги». Καλό ταξίδι. Грецька занадто ніжна для бойових наказів. А може, мені здалося, що вона це сказала? Зрештою, зв’язок тут був нікудишнім. Я поклав «коромисло» на апарат і розвернувся, аби піднятися до себе в номер. Часу на відпочинок було мало: будь-якої момент по мене міг прийти бронетранспортер.