— Я вигадала казку, відібравши в інших народів їхню історію. А вони, дурні, цього й не помітили, — реготала вона.
«Говори ж, говори», — благав я її подумки. Все, що вона зараз скаже, може виявитися життєво важливим. І для мене, і для Іскри.
— Тут не було ніякої історії. Історія була південніше. Але, раз мене заслали в цей ліс, я мала зробити своє життя комфортним. Не було ніякого Третього Риму. Дикунів із лісу треба було поріднити з вихідцями з Риму Другого. А як мені було це зробити? Та дуже просто. Довести, що дикуни походять з півдня. З Києва. Знаєш таке місто?
Почувши назву столиці укрів, я здригнувся. Страшна країна агресивних людей, що завжди прагнула поневолити нас, не могла бути старшою за нашу. У жодному разі не могла! То про що ж говорить ця древня велетка?
— Поглянь на мене. Стара, потворна, одворотна. Ти б ліг зі мною в ліжко? Ні. Ну звісно, якби я взяла зараз цей пістолет і навела на тебе, ти б погодився зробити все, що я скажу. А сам? З любові зміг би?
Я промовчав. Звісно, ні.
— Звісно, ні, — повторила вона вголос, наче вкрала мою думку. Як чужу історію. І мені лишалося одне: слухати її монолог, не перебиваючи.
— Я сказала місцевим ченцям, що робити. Підказала текст. Переконала згадати древніх князів із Києва, який вони не раз палили. На попелі ворогів, як відомо, брехня стоятиме віками. Тож ченці так зухвало й заявили про те, що їхнє городище серед лісу засноване київськими володарями. Тими самими, які були нашими родичами. Моїми родичами. Усе це описано в моїх паперах. Які, я знаю, ти носиш у своїй торбині. І тому весь її вміст по праву належить мені. Так, до речі, і ось ця двадцять четверта буква нашого алфавіту… Та, що бовтається в тебе на шиї… Її теж віддай. Бо вона теж наша, а не ваша.
Я сторопів. Присягаюсь, я пошкодував, що не вистрелив у ту руду тварюку, що діставала мене своїм нявканням. Мені захотілось втекти з цієї страшної казки в реальність. Бо надто реальною була ця казка.
— А хто тоді ми? — запитав я товстуху. — Хто я?
— Хто? — відповіла Зоя Хомівна. — Ми монголи, ми монголи, золотого Чингісхана внуки босі-голі[12].
І розреготалася — так, що хитнулися зрізані вибухами верхівки дерев.
Що це вона віршами заговорила?
— Діставай-но швидше листи, — нетерпляче сказала вона. — Досить цих історичних лекцій. Не час для них і не місце.
Я витягнув згорток із речового мішка. Папери були замотані у шматок бичачої шкіри й перев’язані мотузкою. Я почав розмотувати. Навмисне довго. У мене в руках була правдива й незручна історія нашого «русского мира». Утім, будь-яка правда завжди незручна.
— Давай швидше, — квапила Софія. — Можеш не розмотувати. Не перевірятиму. Я тобі вірю.
І тут раптом я стрибнув назад в окоп. У калюжу брудної холодної води. Хлюпаючи підошвами, збиваючи ліктями глиняні стіни траншеї, я побіг навмання. Навіщо — не знаю. Чому не віддав їй сувою, я не міг зрозуміти. Але відчував, що рукопис не повинен повертатися до неї. Папери мусять залишитися зі мною.
— От погань! Малака! — вилаялася тітка по-грецьки й кинулася до свого пістолета — так швидко, наскільки їй дозволяло дорідне тіло. Але я був уже далеко. Мені допомогла втекти із зони ураження вигнута лінія траншеї. Та й туман цього разу був за мене.
Раз-раз-раз! Я вибрався з окопу і помчав доріжкою — туди, де лишився бронетранспортер. Навряд чи він там ще був. Але бігти більше було нікуди. «Віддихайся, спинися», — наче говорило мені коріння чорних дерев, кидаючись мені під ноги. «Ні-ні, тільки вперед», — підказували сірі тіні монстрів, що вискочили з моєї підсвідомості й бігли поруч.
Я майже вибрався з лісу. Так, я знаю, що робити. Треба одягнути протигаз. Він висів у мене на поясі й терпляче чекав свого часу. Але не встиг я натягнути гуму на голову, як почув знайоме дзижчання в повітрі.
Переді мною висів він. Один із тих летючих роботів, які я бачив на стоянці біля «їжаків». Він завис над відкритою прогалиною, за декілька десятків метрів від мене, і спостерігав за мною штучним оком. Це був кінець.
Зазвичай там, де з’являються роботи, працює токсичний напалм або інша високоточна зброя. Від неї не сховатися. Я на мушці. Мені не потрібні були зайві докази того, що в цю пастку мене заманила велетка Софія. Вона хотіла будь-що повернути свої папери. І знала, що з цього лісу мені не вийти.
«Але ж, можливо, це той самий дрон, для якого я привіз запчастини, — майнула думка. — Дивно все-таки складаються обставини».
Я заплющив очі. Щось таке вже було раніше. Як руда нахабна кішка. Як чорна нескінченна осінь.
Вибух теж прозвучав так, ніби я його одного разу вже чув.