Вона весело підморгнула мені. Мовляв, нема чого мене перевіряти. Підморгнула без злоби. Але я, про всяк випадок, заговорив про інше — про те, що тепер, на ситий шлунок, хвилювало мене більше, ніж Стіна укрів на західному боці дикої пустелі.
— А як тебе звуть, до речі? І звідки ти?
— Мене не звуть, я сама приходжу, — пожартувала дівчина. — А того місця, звідки я взялася, вже немає.
Я не певен, що це прозвучало без загрози.
— Гаразд, забирай свій речовий мішок і вали звідси, — примирливо сказала вона.
Я сторопів.
— Як це «вали»?
— Та так. Ногами. Через поле. І не озирайся.
Я нетвердою ходою рушив геть від неї. Хруснула стара гілка під ногою. Підкова на підборах черкнула об камінь. Дріт од відстріляної протитанкової ракети вчепився за черевик. Він довго волочився за мною. До самого краю випаленої лісосмуги. Щойно я ступив на задимлену ріллю, сталева нитка відчепилася й тихими кільцями скрутилася на понурій землі. Я йшов, рахуючи кроки, і чекав, що якийсь із них ось зараз виявиться останнім. Спочатку я думав, що вона розмахнеться й кине мені в спину свого ножа. Потім, коли відстань збільшилася і я зрозумів, що жодної холодної зброї вона вже не докине, то став, до тремтіння в колінах, уявляти, як вона зараз викопує зі своєї схованки протитанкову рушницю і, криво посміхаючись, цілиться мені вслід. Я чекав чогось. Пострілу. Звуку. Дива.
— Гей!
Я зупинився й хотів обернутися.
— Не обертайся! Не варто.
Я послухався й не обернувся.
— Я Іскра. Запам’ятав?
— А я Ян, — прозвучало смішно, як у давніх дитячих лічилках. Щось схоже на «інь-і-ян!» Склеївшись, три коротких слова, разом із моїм ім’ям, утратили будь-який сенс.
— Щасти тобі, Яне! — гукнула дівчина.
— Щасти тобі, Іскро! — відповів я неголосно, хоча, здається, моїх побажань до неї так і не доніс вітер, отой, що любить гуляти токсичними ярами, сіро-коричневими полями й обпаленими лісосмугами. Він раптом повернувся й почав дути в спину, хвацько накинувши каптур бушлата мені на очі. Ох цей вітер, ненадійний союзник, готовий обманути в будь-який момент! Ось і зараз він розвернувся так недоречно, що не дає мені бодай краєм ока зловити образ моєї прекрасної амазонки. Треба було поспішати. Я зважився. Потрібно було йти в бік Ростова. Мене чекала там одна важлива справа, для вирішення якої знадобилася б радше кмітливість і навики Іскри, аніж моє вміння переконувати й узагалі контактувати з людьми, навіть із тими, хто починав утрачати людське обличчя. «Де ж той, хто допомагав їй із рушницею? Хто він?» І ще мене не відпускала думка про літеру «омега» на борту дрона. І на моєму медальйоні скомороха. А може, краще й справді її позбутися? І, не знайшовши відповіді на це запитання, я заспівав.
Розділ 2. Вушанка з двигуном
«Щоранку починай спочатку. Від альфи до омеги, — він завжди торочив мені про це з самого світку. — Починай, не лінуйся».
І я починав: «Калі міра. Евхарісто полі. Стріпст-арістера. Стріпсте-дексія…»
Він навчив мене говорити й читати по-грецьки. А може, ніякий він не бурят, а грек, який лише прикидався Бурятом? Те, що він мені дав, я заприсягнувся нізащо не втратити. Але й цього мало. Тому я вивчив дослівно. Хитрі черв’ячки чужих літер сплелися в довгу історію, яка не могла не захопити з самого початку:
«Здрастуй, мій дорогий брате. Після того, як я опинилася в цьому клятому місці, не було жодного дня, щоб я не пошкодувала про вибір, який зробила. Але ж, якщо зізнатися одне одному, то вибір цей був зовсім не мій. А отже, я не владна скасувати його. Навколо мене часто-густо дикий народ, що зав'язнув у гріху та розпусті й не усвідомлює цього, бо недалеко ще відійшов од тварин. Живу я в місті за дерев'яним частоколом стін. Але якщо ти гадаєш, що місто це схоже на дорогу моєму і твоєму серцю Флоренцію, то ти фатально помиляєшся. Не схоже воно й на прекрасне Місто Сонця, з якого ми змушені були тікати. Тутешні мешканці називають вулицями стічні канави. Тонкі шати, які я так любила, мене тут хіба що дратують своєю непотрібністю. Ледве роблячи крок із ґанку, ти загрузаєш по коліно в бруд і нечистоти. Узимку ходити вулицями міста набагато легше, бо нечистоти замерзають. Але навесні вони знову розтають, аби перетворитися на суцільну помийну яму. У моєму палаці носити шовк і оксамит — пекельна мука. Тут немає ні камінів, ані системи опалення. Печі топлять по-чорному, і весь дим повзе домом, в'їдаючись не тільки в тонку тканину, а й у самісінькі пори моєї шкіри. Тут немає ні скульптури, ні живопису, ані музики. І тільки п'яні мужлаї співають вечорами паскудних своїх пісень за межами мого дерев'яного палацу. Мій дикий чоловік розважає мене дикими, як він сам, ведмедями, яких змушують танцювати люди з дудками, вбрані в кумедний барвистий одяг. Їх називають скоморохами. Здається, у місті лише ці дивні люди вміють читати й писати по-грецьки. А взагалі-то ніхто тут не пише й не читає. За стіною ліс, і болото, і дикі звірі. Кожна прогулянка лісом може стати останньою. Але й у межах стін будь-якого городянина можуть позбавити життя й розірвати на шмаття. Мова цих дикунів нагадує гавкіт собак. Вона не схожа на жодну відому тобі мову. Я все ясніше розумію, що вже ніколи не почую милих моєму серцю грецьких пісень. Не побачу дивовижних картин. Не торкнуся ногами бруківки флорентійських вулиць. Я знаю, що мою прекрасну душу заслали сюди страждати до того дня, поки вона не розлучиться з моїм потворним тілом. Але знай, мій дорогий брате, я не маю наміру страждати. Я не можу повернутися у зручний світ розкошів, комфорту та витонченості. Тому я вирішила зробити щось неймовірне. Наповнити дикий світ цього міста витонченістю і затишком. Хоча б у межах дерев'яного частоколу. У мене є чіткий план. У ньому чимало брехні. Але це брехня заради порятунку. Я брехатиму й замітатиму сліди, як опівнічна кішка. Задля мого власного порятунку. І ти мені маєш допомогти, брате…»