Говорячи про «їхню бійню», він показав на мене. Від хвилі сорому та гніву кров ударила в моє обличчя — і, схоже, це помітили всі, хто був у приміщенні. Літній чоловік із міністерства зрозумів, що сказав щось недоречне.
— Вибачте, Яне. Я й сам іноді поводжуся, як дикун, — сказав він, жалібно вдихнувши повітря. Раптом мені стало смішно. Я усміхнувся. Нетактовний дипломат усміхнувся у відповідь. Образа і злість швидко змінилися симпатією до цього незграбного чоловіка: він добре володів мистецтвом вести переговори.
— Нашим партнерам на Заході потрібні докази того, що на території Дикого Поля відбувається концентрація сил і засобів у руках однієї групи людей. Вони хочуть знати, чим небезпечна для нас ця концентрація. Їм треба довести, що, зумівши зібрати землі навколо Москви, вони заговорять про свої законні права на територію нашої країни. Утім, ми вже проходили це.
— Цьому ніколи не бувати! — вигукнула Софія, несподівано нагадавши мені, що довгий час вона була Іскрою. Безжальною снайперкою з Дикого Поля.
— Знаєте, на що пішла Софія, щоб отримати плату управління дроном? — підтримав дівчину її начальник. — Дані з плати чітко свідчать про те, що центр управління дронами знаходиться десь у районі Москви. Одного цього факту цілком достатньо.
— Достатньо для чого? — застогнав головний чорно-піджачник. — Я вас благаю. Хоч десять фактів. Хоч сто. Вони завжди будуть казати, що доказів не досить. Вони просто хочуть уникнути масштабного конфлікту. Вони завжди так поводяться. Прийміть це як даність.
Я боявся несподіванок, коли був поруч із Софією. А тепер, після підземелля Суботньої річки, я боявся її втратити. Тому внутрішньо погоджувався з усім, що вона говорила. А, між тим, у її словах була дещо незручна правда. І Софія оголювала ту правду перед нами, не соромлячись емоцій:
— Одна знаменита киянка якось сказала: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не дуже багато простору для компромісу»[13]. Ваш обов’язок пам’ятати про це, панове.
Її начальник погодився:
— Тому ми й зібралися тут. Тільки, гадаю, гучних цитат і листів твоєї царственої тезки нашим союзникам буде замало. Коли на них діяли папірці? Та, колеги?
Літній дипломат дістав з кишені мініатюрну записну книжечку й ручку й почав гортати списані дрібним почерком аркушики.
— Межі — це лінії на картах. З космосу їх не видно — світ відкритий. Усі кордони давно стали анахронізмом. Крім нашої Стіни. Одна з небагатьох земних споруд, яку видно з космосу, навіть неозброєним оком. Друга після Великої Китайської. Там цивілізація хотіла відгородитися від варварів. Тут так само. Усе, як тисячі років тому. Поки варвари займалися один одним, вони не думали про нас. Але я дуже боюся, щоб ми не пропустили удару. Щоб не було пізно. Кордон між варварством і цивілізацією збігається з лінією Стіни.
— Аби довести, що плани знищення цивілізації існують, ми маємо знову потрапити за Стіну.
Здається, ця фраза вирвалася в Софії випадково.
— Що? — перепитав головний дипломат у піджаку.
— Нам треба потрапити за Стіну, — повторила дівчина. — Роздобути другу частину листування візантійської царівни Софії Палеолог з братом. Щоб увесь світ повірив: орда маскується під цивілізацію, та зжере її за першої ж нагоди.
— Мімікрія називається, — сказав літній дипломат, дивлячись на мене. — Ну, тепер ви розумієте, Яне, навіщо вас викликали сюди?
Тимчасом кілька пар уважних очей із обережним очікуванням дивилися на Іскру. Ясно, чого ці впливові люди хотіли від неї. Вона це й сама чудово розуміла.
— Знову на той бік? Через Стіну? Я?
Піджаки мовчали в очікуванні позитивної відповіді.
— Ну добре, — сказав я. — Уявімо, що я потрапив за Стіну. Я дістався Ростова, а потім і Москви. Хоч боюся навіть подумати, скільки в мене на це піде часу. Уявімо, що я роздобув ці листи і — що зовсім уже схоже на сміливу фантазію — цілим та неушкодженим повернувся звідти. Скажіть мені, заради Бога, як ці листи врятують вашу Україну? Кому вони потрібні? Що вони вирішують? Зрозумійте правильно. Я не обурююся, не дратуюся. Просто хочу зрозуміти.
Нерозумно було розраховувати на те, що мої співрозмовники ось так запросто все мені розкажуть. Або що бодай будуть до кінця відвертими з дресированим дикуном із-за Стіни. Та й чим, власне, я заслужив їхню відвертість? Тим, що, не доклавши жодних зусиль, піднявся з дна смітника світу — просто завдяки збігу обставин і деяким своїм фізичним властивостям? Можливість жити в чистоті й комфорті завоювали предки цих людей. Себто відвоювали цю можливість у моїх предків. Мені ж насправді рідніші та ближчі безжалісний інтриган Рябий і витончений садист Козій. Навіть мавпій Капсюль під час цієї непростої розмови мені став ріднішим за гладко виголених чоловіків у піджаках. Доля і виховання, що вдієш? А ці нічого мені не скажуть. Збрешуть піддослідному кролику, що залишать його у вольєрі з м’якою травою…