РОБЕРТ ФРІДЛЕНД. Студент Рідського університету, власник яблучного саду і натхненник комуни при ньому, духовний пошукач, згодом — управляючий шахтою.
КОБУН ЧІНО. Вчитель дзен-буддизму (з Каліфорнії), духовний наставник Джобса.
ВСТУП
Як виникла ця книга
На початку літа 2004 року мені зателефонував Стів Джобс. Час від часу — протягом років — він виявляв до мене особливу приязність, із нечастими вибухами надмірності, які зазвичай припадали на той час, коли він запускав новий продукт і хотів, щоби той потрапив на сторінку часопису Time або ж щоби про нього активно говорили на CNN — ЗМІ, у яких я працював. Але на той момент я вже не мав ніякого стосунку до жодної з цих компаній, тож, відповідно, нечасто спілкувався зі Стівом. Ми мали якусь балачку щодо організації Aspen Institute, до якої я нещодавно приєднався, і я запросив його виступити на заняттях нашої літньої школи. Він сказав, що з радістю приїде — але не для того, щоби виступити на сцені. Натомість він хотів піти зі мною на прогулянку й побалакати.
Мені те видалося трохи дивним. Я не знав тоді, що довгі піші прогулянки були його улюбленим способом обговорити якісь серйозні питання. Як виявилося, Стів хотів, щоби я написав його біографію. На той час якраз вийшла написана мною біографія Бенджаміна Франкліна, а я саме працював над життєписом Альберта Ейнштейна, і першою моєю реакцію був подив. Я напівжартома поцікавився, чи вважає він себе природнім наступником цих людей у такій послідовності. Я гадав, що він усе ще перебуває десь посередині шляху своєї блискучої кар’єри, і на нього чекають ще чимало злетів і падінь, — тож заперечив проти такої ідеї. Не зараз, сказав я. Може, років за десять чи двадцять, коли Стів вийде на пенсію.
Я знав Джобса з 1984 року — він тоді приїхав на Мангеттен, щоби пообідати з редакторами часопису Time й похвалитися своїм новим Macintosh. Він уже тоді був усім невдоволений і напав на кореспондента часопису за те, що той образив його, написавши статтю, де було надто багато подробиць. Але згодом, під час розмови з ним, він мене просто зачарував — як зачаровував багатьох інших людей протягом років — своєю неймовірною активністю. Ми підтримували зв’язок навіть тоді, коли його витіснили з Apple.
Коли в нього з’являлася якась новинка — скажімо, комп’ютер NeXT чи новий піксарівський мультфільм, — проміння його сонячного шарму раптово зосереджувалося на мені: він запрошував мене до суші-бару в Нижньому Мангеттені, аби розповісти, що предмет сьогоднішньої розмови (хоч би чим він там був) — це найкраще з усього, що Стіву доводилося випускати. Він мені подобався.
Коли Джобс повернувся на свій трон у компанії Apple, ми помістили його фотографію на обкладинку Time, і він незабаром почав пропонувати мені свої ідеї щодо підбірок, які ми робили про найупливовіших людей століття. Він започаткував свою кампанію під назвою «Думай інакше» (Think Different), у якій фігурували найбільш упізнавані фотографії тих самих людей, яких ми розглядали для свого проекту. Стіву було надзвичайно цікаво спробувати оцінити історичний уплив різних особистостей.
Після того як я відхилив пропозицію написати його біографію, Джобс продовжував зрідка мені писати. Якось я запитав його електронним листом, чи правдива інформація, яку розповіла мені донька, начебто логотип Apple — це свого роду знак пошани Аланові Тюрінгу, британському комп’ютерному першопрохідцеві, який зламав німецькі військові коди, а тоді вчинив самогубство, вкусивши яблуко, змочене в ціаніді. Він відповів, що шкодує, що це не спало йому на думку. Тоді ми почали листуватися на тему ранньої історії компанії Apple — і я впіймав себе на тому, що намагаюся відстежити розвиток подій на той випадок, якщо колись вирішу написати про це книгу. Коли вийшов написаний мною життєпис Ейнштейна, Стів приїхав на презентацію, яка проходила в містечку Пало-Альто, й відвів мене вбік, щоби знову сказати мені, що він міг би стати хорошою темою.
Його наполегливість збивала мене з пантелику. Його всі знали як людину, яка дуже оберігає своє приватне життя від чужих очей, і в мене не було жодної причини вірити, що він коли-небудь читав хоч котрусь із моїх книг. Можливо, колись, стояв я на своєму. Та в 2009 році його дружина, Лорін Пауел, відверто сказала: «Якщо ви збираєтеся писати книгу про Стіва, то вам краще почати робити це зараз». Він якраз пішов у другу за період своєї хвороби лікарняну відпустку. Я зізнався Лорін, що, коли Стів уперше заговорив про цю ідею, я не знав, що він хворий. Вона відповіла, що цього не знав практично ніхто. Джобс зателефонував мені саме перед тим, як йому мали робити операцію з видалення пухлини, і він зберігав це в секреті, пояснила вона.
Тоді я вирішив написати цю книгу. Стів здивував мене тим, що з готовністю визнав, що не контролюватиме процес її написання і навіть не просить права прочитати її до того, як вона буде опублікована. «Це ваша книга, — сказав він. — Я навіть не читатиму її». Але скидається на те, що пізніше тієї ж осені в нього виникли деякі думки з приводу співпраці зі мною, і, хоча я тоді не знав того, у нього якраз почалася друга хвиля ускладнень, спричинених онкологічною хворобою. Він перестав відповідати на мої дзвінки, тож я відклав цей проект на якийсь час.
Аж раптом, вельми несподівано для мене, Джобс зателефонував практично в новорічний вечір 2009 року. Він саме був удома в Пало-Альто лише зі своєю сестрою, письменницею Моною Сімпсон. Його дружина та їхні троє дітей поїхали в коротку подорож на лижний курорт, а його здоров’я не дозволило йому приєднатися до них. Він був налаштований на розмову — тож ми проговорили більше години. Стів почав ділитися спогадами про те, що він хотів сконструювати частотомір у віці дванадцяти років і зміг знайти номер Білла Г’юлетта, засновника компанії HP, у телефонній книзі, зателефонувати йому й випросити запчастин для своєї задумки. Джобс сказав, що останні дванадцять років його життя — після повернення до Apple — були найпродуктивнішими для нього в плані створення нових продуктів. Але важливішою метою Стівена, за його словами, було зробити те, що свого часу зробили Г’юлетт і його друг Девід Паккард: створити компанію, яка була б настільки насичена інноваційною творчістю, що пережила би свого засновника.
— У дитинстві я вважав, що належу до гуманітаріїв, але мені подобалося працювати з електронікою, — розповідав Стів. — Тоді я прочитав, що один із моїх героїв, Едвін Ленд із компанії Polaroid, сказав про важливість людей, які могли стояти однією ногою в сфері гуманітарних наук, а другою — у сфері точних. Так я вирішив, що саме цим я і хочу зайнятися.
Скидалося на те, що він пропонував теми для своєї біографії (і в цьому випадку, принаймні, вони виявилися прийнятними для мене). Творчість, яка виникає, коли в одній сильній особистості поєднуються нахили до гуманітарних і точних наук, була предметом мого особливого зацікавлення, коли я працював над біографіями Франкліна та Ейнштейна. Я вважаю, що саме це стане ключем до створення інноваційної економіки в двадцять першому столітті.
Я запитав Стіва, чому він хоче, щоби саме я написав його біографію.
— Гадаю, що вам добре вдається змусити людей вибалакатися, — зауважив він.
Така відповідь виявилася для мене несподіванкою. Я знав, що мені доведеться брати інтерв’ю в безлічі людей, яких Стів звільнив, образив, покинув чи обурив якимсь іншим чином, і боявся, що йому не захочеться, щоб я дав їм можливість висловитися. Десь так воно й було — Джобс непокоївся, коли дізнавався, кого я просив поділитися спогадами про нього. Але за декілька місяців він сам почав заохочувати людей відкриватися мені — навіть своїх ворогів і колишніх коханих. Він не намагався почепити на якісь віхи власної біографії табличку «Вхід заборонений» для моїх досліджень.