Тиша — поки не втрутиться вітер, майстер усіляких звуків, рухів і форм. Тоді й слова добирати не важко: завірюха, хурделиця, хуга, віхола, заметіль, завія… Що не слово — то інший сніг, інший настрій. Та коли, зауважмо ще раз, Природа, посилаючи на землю сніг, виконує величавий гимн космічній Тиші, коли все довкіл, разом із вітром, затамовує подих, — тоді й марно добиратимемо слова: те, що поза межами звуків, що є одним лише рухом, однією лише всюдисущою білістю, — не має окреслення. Воно — в дитячій душі, яка, хоч на слова ще не багата, зате відкрита для казки, для тієї незбагненної радості, що у білій барві, як в І. Буніна: «Ах темен, темен мир, и чувствуют лишь дети, / Какая тишина и радость в белом цвете» (Який же темний світ, і чують те лиш діти, / Як тиха радість нам у білій барві світить)… А ось наша, з дитячої книжечки, загадка — про дерева, що зацвіли інеєм:
XII. Flumen et piscis. Ріка і риби
Flumen et piscis
Ріка і риби
А я собі гуляю,
Як рибка по Дунаю…
«Збігли струмками сніги» — так починається, в інтерпретації М. Зерова, перлина Горацієвих од (IV, 7). Ще одна метаморфоза: безмовні білі сніги перетворюються, таки на очах, у дзвінкі сріблясті струмочки, що біжать до ріки; вона ж — до моря. Ріки, так сказав про них Блез Паскаль, — це «дороги, які йдуть» (хтозна, може, й саме ця загадка підказала йому таку несподівано влучну метафору). Разом із тими дорогами-оселями — риби, «гості» тих осель. І настільки зжилися вони, риба зі своєю оселею, а оселя — з рибою, що й два ті слова поєднались асонансом: ріка — риба. Риба не тільки «біжить» разом зі своєю оселею, а й «гуляє» у ній, як про це в народній пісні, що в епіграфі. Ріку, особливо в гірських краях, чутно здалека, риба ж — символ німоти: рибка, принаймні з казки, — «золота», а мовчання, знаємо, — то золото… Слово — срібло (срібнеє слово): сріблястий потічок — гомонить, золота рибка — мовчить…
Люди разом з іншими істотами — теж «гості». Їхня оселя — часова ріка («Час рікою пливе»), де також — і хвилі, і хвилини; поки в ріці тій — все живе, на березі — все гине…
XIII. Navis. Корабельна сосна
Navis
Корабельна сосна
З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
Овідій, «Метаморфози»
Світ у трьох його обличчях: суходіл, море, небо. За міфічного золотого віку, з погляду античних, усе в тому світі трималося свого («кожному — своє»): людина — суходолу, птах — неба, риба — води. Та настали гірші часи: «І пролилася кров, дзвенить сурма, / Ступає віл під тягарем ярма / І землю грішну кидає Астрея…» (М. Зеров, «Діва»). А почалося з того, що людина переступила межі достатнього («переступ» — синонім «гріха») — спрагла багатств, подалася, врешті, в море й за море, до інших берегів, до інших, заморських, країв. Створила щось таке, що є поживою для загадки: «Віз без коліс, дорога без піску, батіг без тряску»…