Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

Підказкою до розгадки може бути тут загадка про колеса (LXXVII): якщо чотири колеса селянського воза — брати, то не всі чотири ноги у свині — сестри, оскільки лише дві задні йдуть на вудженину, тож в однієї задньої ноги — лишень одна сестра, її «напарниця» — perna.

LXXXVI. Malleus. Молот

Malleus

Non ego de toto mihi corpore vindico vires,
Sed capitis pugna nulli certare recuso:
Grande mihi caput est, totum quoque pondus in illo.

Молот

Силою, що в мені є, не всьому я завдячую тілу:
Сила моя в голові: хай там що — напролом вона піде,
Бо не звичайна то голова: в ній — вага всього тіла.

* * *

У кожного в руках тяжкий залізний молот…

І. Франко

Молот — б’є. Це — його робота. Б’є об таку ж, як і він сам, неподатливу твердь: у залізо, що пройшло крізь вогонь, у камінь. Молот — кує те, що не уступає йому в твердості. Кує — поки тепле. А що уступає — те кришить (згадаймо ще раз: «Так молот б’є: на друзки — скло, а сталь — кує»). Молот вимагає твердої руки: що більший розмах, то важчий удар. Рука коваля — тверда: свідком — залізо, що опиняється між молотом і ковадлом. Добре, коли на тому ковадлі, врешті, «мечі перековуватимуть на рала» (Ісая, 2, 4). Горацій же (Оди, І, 35) просить богиню долі, Фортуну, «на новому ковадлі перекувати притуплені в міжусобицях мечі» й звернути їх проти ворогів Риму.

Mente et malleo (розумом і молотом) — одне з латинських гасел. Mens, розум, — щось невидиме, невагоме, що живиться словом. Malleus, молот, — видиме, важке. Розум — це теорія, наука; молот — практика, ремесло. Інакше кажучи, людина у постійному технічному злеті мусить мірно рухати двома крилами: litteris (наукою) і artibus (мистецтвами, ремеслами; франц. «artisan» — ремісник) — поєднувати теорію з практикою (theoria cum praxi). Про це — напис на Львівській політехніці: «Litteris et artibus», що відповідає наведеному вище «Mente et malleo» — розумом і молотом…

«Головою муру не проб’єш» — прислів'я не для молота. Іноді ж і людина не щадить себе — товче собою, як молотком…

LXXXVII. Pistillus. Товкач

Pistillus

Contero cuncta simul virtutis robore magno;
Una mihi cervix, capitum sed forma duorum;
Pro pedibus caput est: nam cetera corpore non sunt.

Товкач

Все я у порох зітру — така моя сила важенна.
Голови дві — на одній тримаються шиї у мене.
А замість ніг — голова, ото — й усе моє тіло.

* * *

У молота — одна голова. Товкач — двоголовий. Між тими двома головами, що поперемінно в роботі, — шия. Як тим товкачем орудує селянин, приготовляючи собі сніданок перед виходом у поле, — знову ж таки Вергілій у своїй поемі «Сніданок» (цей твір, згадаймо ще раз, високо цінував Іван Франко): «Лівою — ще фартуха на кошлатих грудях зап’явши, / В праву бере товкача; зубці часнику, що із гострим / Духом, він тре, а тоді, коли сік він пустив, — усе інше […] / Діло близьке до кінця. Товкач не з трудом, як раніше, — / А веселіше по колу іде, послушний правиці…»

Полемос, бог війни, в комедії Арістофана «Мир» товкачем у ступі товче грецькі міста-поліси. А Плутос, бог багатства, в елегіях Теогніда перемішує у казані роди: знатні — з незнатними: на зорі світової товкотнечі й мішанини…

LXXXVIII. Strigilis aenea. Скребниця

Strigilis aenea

Cuprea curva capax, alienis humida guttis,
Luminibus falsis auri mentita colorem,
Dedita sudori, modico subcumbo labori.

Скребниця

Вигнута мідь беручка, не своєю вологістю вогка,
Блиском оманним себе видаю за золото щире;
Праця моя — пітна, хоч не надто у ній я труджуся.

* * *

Подібно як з покритої воском дощечки пласким кінцем стилоса витирали непотрібні записи, так із тіла спеціальною скребницею (переважно після змагань, у лазнях) зішкрябували змішаний з потом пісок, олію чи іншу мазь, якою змащували тіло; потім купалися, опісля знов змащували тіло оливою. Була це пласка вигнута паличка, виготовлена з бронзи, срібла, слонової кості чи з іншого матеріалу; ручка здебільшого була оздобною (наприклад, у вигляді жіночої чи чоловічої фігурки). Відома статуя роботи знаменитого грецького скульптора Лісіппа (IV ст. до P. X.) представляє юнака, який, власне, орудує такою скребницею; статую так і називають: apoxyomenos — той, хто зшкрябує з себе пісок.