Лукрецій
«Язик — перекладач душі» (Lingua interpres animi), — сказав понад два тисячоліття тому Лукрецій. Язик, отже, й мова: латиною, й не тільки нею, «язик» і «мова» — одне й те саме. Сопілка, самим лише голосом уявнюючи те, що на душі, обходиться без перекладача, інтерпретатора, — душевним ділиться з іншими: від душі — й до душі. Сопілка — безпосередня стежка до серця, стежка поступового вдосконалення: від сопіння — до голосу (скрипка — від скрипіння починала), поки дірками її порожнистого тіла не затанцювали пальці, поки той видимий для ока танець не став танцем чистого, з усіма його переливами, сопілкового голосу — «Лісової пісні»…
Доскіпливі римляни в усьому дошукувались «першого»: хто першим пустив на воду хистке суденце, хто вперше провів борозну, викував меча і т. ін. Серед тих «перших» — той, хто приклав до уст очеретину (хтось таки мусив зробити це першим), хто був першим учнем вітру. І не так цікаво, де він жив, яким був; цікаво — що відчував. Цікаво, яку насолоду черпав від тієї першої, ще недосконалої пісні. Лукрецій певен: не меншу, ніж ми сьогодні — від досконалої. Бо тоді «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Щоправда, насолода первісного сопілкаря і нинішнього — не одне й те ж…
Отож: «Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній / Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом». Що нове — те й веселить. А стаючи звичним — викликає нудьгу, жене людину до нових винаходів, нових «забавок». Не знає і не знатиме людина межі, «до якої тривать може втіха правдива». Ні у збагаченні, ані в насолоді. Ось що, на думку Лукреція (та й усієї античності), вигнало людину у відкрите море, у «розколихані хвилі війни»…
Першим, за легендою, був лісовий бог Пан. Закохавшись у прекрасну німфу Сірінгу, переслідував її, аж та, тікаючи, пірнула в річку й перетворилась там на очеретину. З неї й зробив собі сопілку лісовий бог, нерозлучний відтоді з живим голосом улюбленої німфи — Сірінги (так грецькою називається сопілка)…
«Будеш у неї другим…» — на відході з життя передає один пастух іншому свою сопілку (у Вергілієвих «Буколіках»). Другим, третім… Люди відходять, речі — залишаються. І, мабуть, серед різних речей саме сопілка найбільше тужить за своїм господарем (відчуває ж однією з ним душею). А що, коли потрапить до рук бездушної людини?..
Дивно звучить сопілка у наш несопілковий вік, надто — серед кам'яниць, де довкола — лише бруківка. Просновує тонку, мов павутинка, стежечку у ті прадавні часи, коли людина спілкувалась із природою ще навіть не словами — одним лишень голосом сопілки (лиш потім «настроювала горло» до неї). Узлісся повторювало той голос, і сопілкар був певний, що то жива природа озивається до нього, — як певним був і Вергіліїв сопілкар із «Буколік»: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово»…
III. Anulus cum gemma. Перстень з печаткою
Anulus cum gemma
Перстень з печаткою
Дарив, дарив з руки перстень —
Вона його не взяла.
Світла й дзвінка сама назва — перстень, що береже від забуття давню назву пальця — перст, і ця назва, тому що з глибокої давнини, належить високому стилеві: перст Божий. Перстень дав назву безіменному, четвертому, пальцеві — персневому (лат. anularis; anulus — кільце, перстень). У множині світло тієї назви — помножене, акцентоване: перстені. Римський вельможа, колекціонер дорогоцінностей, відкриваючи скриньку для перстенів, дактиліотеку (daktylion — грецька назва персня), насолоджувався таки реальним, а не звуковим образом світла: що не перстень, то інша форма, по-іншому шліфований коштовний камінь — «очко» (лат. gemma), інший візерунок, напис, печатка, навіть портрет власника. Кажуть, що після поразки римлян у битві коло Канн (216 р. до Р. Х.) карфагеняни заповнили майже чотири скриньки золотими перстенями полеглих у бою римських вершників; спеціальний закон (ius anuli aurei) дозволяв представникам цього стану носити золотий перстень нарівні з сенаторами й магістратами.