Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

Не лише з землею, а й з небом, дарма що пнеться до нього, втрачає зв’язок сучасний мегаполіс — велике місто. З висоти пташиного лету видається велетенським лісом, який давно відзеленів, — лише гігантські пні, то тут, то там, сягають недосяжного: тікає від них і денне, й нічне, всіяне зорями, небо. «У вікні моєї кімнати у великому місті вічний сумерк. В нього ще ніколи не заглядало сонце. Мої дні минають в сумерку. О, як я тужу за вами, високі шпилі!» (Юрій Федорович, «На високих шпилях»)…

P. S. Другий рядок загадки несподівано веде нас до Горація, який, вийшовши із низів — син відпущеного на волю раба — сягнув висот (ex humili potens), і хоча жодних посад не займав, стежки до нього, першого лірика Риму, шукав найвищий «посадовець», земний бог, — імператор Август.

VII. Fumus. Дим

Fumus

Sunt mihi, sunt lacrimae, sed non est causa doloris.
Est iter ad caelum, sed me gravis impedit aer;
Et qui me genuit, sine me non nascitur ipse.

Дим

Є в мене сльози, авжеж, а причин для болю — немає.
Стежка до неба веде, та повітря важке на заваді.
Той, хто мене породив, народитись не може без мене.

* * *

Блукає полем тиходумний дим…

Римляни, бачимо з першого рядка загадки, любили «пізнавати причини речей» (rerum cognoscere causas). Немає причин для болю, коли просто дивимось на дим — фізичним зором. Та варто глянути очима душі, як одразу ж до тих сліз, що від диму, долучається й інша сльоза — та, про яку Вергілій у своїй «Енеїді» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…» — Сльози в природі речей… «Як дим, що без вітру зникає, розтану, / Ніхто й не згадає мене…» (Майроніс). Властивістю природи речей — проминати: з вітром, із димом. Дим увиразнює вічне проминання усього сущого, тілесного. Дим — останнє, що можемо бачити, відчути. Дим — це поріг; далі — ніщо… Але дим — це ще й інший поріг: дим — це рідний дім; він «як пам'ять стелиться до отчого порога» (І. Калинець). Звідси — й та сльоза, крізь яку Одіссей дивився у морську далінь, сподіваючись угледіти дим батьківської Ітаки.

Дим при безвітрі вертикальною цівкою тягнеться до неба — не дотягається, бо хоч немає вітру, але є — по-вітря. Воно й не дає димові піднятись туди, де, за уявленням античних, простирається небесний етер — щось незмірно легше, світліше, аніж земна атмосфера. Там, у тій прозорості, де не буває ні мли, ані диму, — оселі богів. Небожителі не відають, що таке сльоза: у них немає причин для болю; вони — блаженні, безсмертні. Людині ж саме дим дарує хвилини тихого, людського, щастя, про яке — Вергілій у своїй першій еклозі: «А вдалині оно, глянь, над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні». І сама ж людина відібрала у себе те щастя: нинішній обрій, без тих димків над хатами, — пустельний…

А й справді, що перше: дим чи вогонь?.. Спочатку бачимо димок, тоді — вогонь. Але ж і диму, знаємо, без вогню не буває… Згадуємо Горацієві слова про Гомера, який «не з полум’я — дим, а з диму — яскраве полум’я добував». Первісна людина, тручи дерево об дерево, спочатку бачила дим, тоді — полум’я. Вдаряючи кремінь об кремінь, спочатку помічала іскру, а потім, коли та іскра торкнулася сухої трави, — бачила оком, ловила нюхом од вогню народжений дим. Одне слово — загадка, як, скажімо, у «Галицьких приповідках і загадках», що їх зібрав Григорій Ількевич: «Нім ся отець уродить, вже син по світу ходить». Добре поміркувати над нею коло вогнища, дивлячись, як поривні язики полум’я стають іскрами, вони ж, гаснучи на льоту, — крихітними частками, димом, що ступає на свою одвічну стежку до неба — й не дотягається до нього…

VIII. Nebula. Хмара

Nebula

Nox ego sum facie, sed non sum nigra colore,
Inque die media tenebras tamen affero mecum;
Nec mihi dant stellae lucem, nec Cynthia lumen.

Хмара

З виду — нагадую ніч, а барвою ніби й не чорна.
Все ж серед білого дня тягну я смерк за собою.
Світла мені не дають ні зірки, ані Кінтія — сяйва.

* * *

Хмари — то такі мішки, але не тверді, тільки, як дриглі, а в них повно очок.