Тож наступного ранку Ковпервуд і Шенлі відправилися на Пер-Лашез, де найняли гіда, і той англійською мовою розповів їм чимало цікавого, водячи їх по обсадженим кипарисами доріжкам цвинтаря. Так, вони дізналися, що тут під цим обеліском лежить Сара Бернар[4], чий чудовий голос колись у Чикаґо так глибоко схвилював Ковпервуда. Трохи далі — могила Бальзака, про твори якого Ковпервуд знав лише те, що їх уважають видатними. Зупиняючись то тут, то там і роздивляючись могили, він раптом знову відчув, що його власні справи, його зайнятість завадили йому познайомитися з досягненнями людського розуму і творчого генія у багатьох інших царинах. Вони пройшли повз могили Бізе, Мюссе, Мольєра й нарешті підійшли до місця заспокоєння Шопена, де на могильній плиті побачили букети троянд і лілій, перев’язані стрічками.
— Лише подумати! — вигукнув Шенлі. — Звичайно, він видатний музикант, але ж він помер більше п’ятдесяти років тому, а скільки квітів! Чорт забирай, а для мене, я знаю, цього ніхто не зробить!
При цих словах Ковпервуд запитав себе, яка ймовірність того, що після його смерті його могила буде засипана квітами хоча б через рік. Ця думка не стільки засмутила, скільки розважила його: він прекрасно знав, що в усіх місцях світу дуже небагато могил — незалежно від того, як би старанно не працювала людина — осипають квітами ще багато років після смерті їхніх господарів.
Однак перш ніж вони залишили цвинтар, на Ковпервуда чекав сюрприз. Коли вони вже пішли було до південного виходу, то несподівано наштовхнулися на чудесну подвійну могилу Абеляра й Елоїзи, і гід розповів усім відому трагедію цієї злощасної пари. Елоїза і Абеляр! Одинадцяте століття: юна дівчина, закохана в ученого ченця, і її невблаганний, жорстокий батько, член соборного капітулу! Ковпервуд ніколи в житті не чув про цих нещасних закоханих. Поки гід розповідав, підійшла молода, витончена й дуже гарна жінка з кошиком квітів у руках і стала пригорщами кидати їх на могилу — червоні, блакитні, білі. Це так уразило і Ковпервуда, і Шенлі, що обоє зняли капелюха і, зустрівшись із нею поглядом, шанобливо вклонилися. Вона відреагувала на їхній інтерес, просто сказавши: «Mercі beaucoup, messіeurs»[5], — і пішла.
Однак цей яскравий і зворушливий епізод навів Ковпервуда на міркування про ті почуття, що колись зв’язували його з Ейлін. Адже в той час, коли він сидів у філадельфійській в’язниці, саме вона всупереч усім його ворогам, у тому числі й своєму батькові, немов вірна дружина, приходила до нього на побачення, запевняла його у своїй незмінній любові й усіма силами намагалася полегшити його долю. Подібно до Елоїзи, що любила Абеляра, їй був потрібен тільки він і ніхто інший, як і зараз, про що він добре знав.
Несподівано в нього промайнула думка побудувати красивий склеп на двох, який простоїть століття. Так, він найме архітектора, сам вибере проект, — він спорудить прекрасну гробницю, яка увічнить пам’ять про те, що принаймні колись він любив Ейлін так само, як і вона його.
Розділ 59
Побачивши Ковпервуда після повернення до Лондона, Береніс стривожилася через зміну в його зовнішності: він виглядав украй стомленим і, вочевидь, схуд. Вона поскаржилася на те, що він погано стежить за своїм здоров’ям і що вона тепер так рідко його бачить.
— Френку, любий, — почала вона ласкавим тоном, — навіщо ти віддаєш цим своїм справам так багато часу і сил? Ти виглядаєш дуже напруженим і нервовим. Чи не слід тобі порадитися з лікарем і пройти обстеження, перш ніж продовжувати далі?
— Беві, люба, — відповів він, обіймаючи її за талію, — тобі нема чого турбуватися. Я справді дуже багато працюю, але це вже скоро скінчиться, і мені більше не доведеться ламати голову над усіма цими ускладненнями, принаймні найближчим часом.
— Але ж чи справді добре почуваєшся?
— Так, люба, по-моєму, зі мною все гаразд. У всякому разі зараз такий момент, що дуже важливо мені самому за всім простежити.
Але в цей самий момент ще не закінчивши, він раптом зіщулився, наче пронизаний несподіваним приступом болю.
— Френку, що з тобою? Що трапилося? Це вже колись бувало з тобою? — кинулася до нього Береніс.
4
Драйзер помилився: дія роману відбувається в 1905 році, а Сара Бернар померла в 1923 році.