І хоча він зумів угледіти силу й витонченість Береніс, ці її мотиви були йому невідомі. І коли вона — така чудова й розпашіла з морозу — ввійшла до нього в той зимовий вечір, він ні за що б не сказав, що вона все детально обдумала і зважила. Та й годі було чекати цього від такої юної, усміхненої, веселої і просто незрівнянної дівчини! А проте — ось вона стояла перед ним, зухвало тримаючись, але потай трішки хвилюючись. Ніщо не давало приводу підозрювати підступні наміри з її боку; радше це було кохання, якщо бажання бути з ним і належати йому до кінця своїх днів на цих умовах можна назвати коханням. З його допомогою і поруч з ним вона досягне жаданої перемоги, і вони обоє віддано й чуйно підтримуватимуть одне одного.
Отже, у той перший вечір Ковпервуд, поглянувши на неї, сказав:
— І все-таки, Беві, мені хотілося б знати, що вас привело до такого несподіваного рішення? Лишень подумати, ви прийшли до мене саме зараз, коли я вдруге в житті зазнав такої невдачі!
Погляд її синіх очей огорнув його, наче теплим ефіром.
— Я думала про вас і читала, що про вас пишуть, уже не перший рік. От лише минулого тижня в Нью-Йорку я натрапила на цілих дві сторінки про вас у «Сан». І вони, здається, допомогли мені краще вас зрозуміти.
— Справді? Газети?
— І так і ні. Звісно, не те, що вони вас лаяли, але факти, якщо, звісно, це факти, які вони зібрали. А ви справді ніколи не любили свою першу дружину?
— Не знаю. Спочатку мені здавалося, що любив. Але ж я був зовсім молодий, коли одружився з нею.
— А вашу теперішню дружину?
— Ах, Ейлін, так. Я справді був закоханий у неї колись... — признався він. — Вона багато для мене тоді зробила, а я не належу до невдячних людей, Беві. До того ж вона здавалася мені дуже вродливою, і я сильно захопився нею. Щоправда, я був дуже молодий, не такий вимогливий як зараз. Це не її провина. Це просто помилка за браком досвіду.
— Мені стає легше, коли я чую це від вас. Ви зовсім не такий безжальний, як про вас пишуть. Але ж я набагато молодше за Ейлін. І мені здається, що якби не моя зовнішність, мій розум навряд чи мав би для вас значення.
Ковпервуд посміхнувся.
— Справді. Не буду виправдовуватися в тому, що я такий, який є, — сказав він. — Розумно це чи нерозумно, але я в житті керуюся егоїстичними інтересами і, правду кажучи, не бачу іншого керівника. Можливо, я помиляюся, але думаю, що більшість із нас діють так само. Не знаю, може, існують якісь інші інтереси, що стоять вище за індивідуальні, та, як правило, приносити користь собі означає також приносити користь іншим.
— Що ж, мабуть, я згодна з такою точкою зору.
— Утім, я хотів би, що ви зрозуміли одну річ, — продовжував Ковпервуд, з ніжністю дивлячись на неї. — Я не намагаюся применшити чи замовчати жодної образи, що я, можливо, комусь заподіяв. Біль, схоже, є частиною життя, що постійно змінюється. Я лише хочу чесно розповісти про себе, щоб ви могли зрозуміти мене.
— Дякую, — відповіла Береніс і щиро розсміялась, — але ви не повинні почуватися, наче ви свідок на суді.
— Справді, майже так я себе й почуваю. І все ж таки дозвольте мені пояснити вам дещо стосовно Ейлін. Вона натура емоційна, що живе любов’ю, але ж що стосується її розуму, то вона не та людина і ніколи не була тією, яка мені потрібна. Я цілком її розумію і вдячний їй за все, що вона зробила для мене у Філадельфії. Вона була поруч зі мною всупереч осуду суспільства. Тому і я досі не залишив її, хоча вже не можу її кохати, як колись. Вона носить моє ім’я, живе в моєму домі. Вона вважає, що їй по праву належить і те, і те.
Він зупинився, трохи завагавшись щодо того, як це сприйме Береніс.
— Ви, звісно, розумієте це? — запитав він.
— Так, так! — вигукнула Береніс. — Звісно, розумію.
І, маю сказати, я аж ніяк не хотіла б завдавати їй прикрість. Я прийшла до вас не для цього.
— Ви дуже шляхетні, Беві, але ви несправедливі до себе, — сказав Ковпервуд. — Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумієте, але я стверджую це тут і зараз. Недарма я пильнував за вами впродовж восьми років. Це тому, що я кохаю вас і кохаю глибоко.
— Я знаю, — м’яко відповіла вона, анітрохи не вражена цим зізнанням.
— Усі ці вісім років я бачив перед собою ідеал, — продовжував він. — Цей ідеал ви.
Він зупинився. Йому захотілося обійняти її, але він відчував, що зараз цього не слід робити. Потім він витяг із кишені жилета тоненький золотий медальйон, не більше срібного долара, відкрив його й простягнув їй. На його внутрішній стороні було фото Береніс — дванадцятилітня дівчинка, тоненька, тендітна, гордовита, стримана, зібрана — така сама, якою вона була і зараз.