За огорожею Ковпервуд побачив садівника Піггота, що підрізав кущі, — той шанобливо йому вклонився. У загоні, поруч зі стайнями Стейна, грілися в променях осіннього сонця коні, а біля дверей стайні два груми чистили збрую. По галявині назустріч Ковпервуду поспішала місіс Картер, сяючи привітною посмішкою, — очевидно, вона й гадки не мала про ті проблеми, які хвилювали її дочку і його. І по тому, як радісно привітала його місіс Картер, Ковпервуд здогадався, що Береніс, схоже, не говорила з матір’ю.
— Ну, як ви тут живете? — запитав він, виходячи з екіпажа й простягаючи місіс Картер руку.
Береніс, за словами матері, почувала себе, як завжди, відмінно. Зараз вона займалася музикою, і це підтверджували звуки рояля, що доносилися з вікон, в яких можна біло пізнати «Сценки з ярмарку» Римського-Корсакова[2].
У Ковпервуда спочатку майнула думка, що от тепер, як бувало з Ейлін, треба йти до неї, починати неприємну розмову, пояснювати, дратуватися. Але поки він думав, музика стихла, і у дверях з’явилася Береніс, як завжди спокійна й усміхнена. О, він повернувся! Як гарно! Як він себе там почував? Як пройшла подорож? Вона так рада, що він повернувся! Ковпервуд помітив, що Береніс хоч і вибігла до нього назустріч, однак не поцілувала його, але з усього іншого не можна було здогадатися, що вона чимось незадоволена. Більше того, вона, здавалося, була в захваті від його повернення, — він повернувся саме вчасно, щоб помилуватися чудесними осінніми пейзажами; тут з кожним днем стає усе красивіше. І, дивлячись на неї, Ковпервуд теж став підігравати, запитуючи себе, однак, скільки часу залишилося до справжньої бурі. Але коли Береніс так само невимушено запропонувала піти в їхній плавучий будиночок і випити по коктейлю, він не витримав:
— Прогуляємося до річки, якщо ти не проти, Беві? — І, взявши Береніс під руку, повів її тінистою алеєю. — Беві, — почав він, — спочатку я хочу дещо розповісти тобі, перш ніж ми щось робитимемо.
Він пильно подивився на неї холодним, твердим поглядом, і вона одразу змінила свою поведінку.
— Одну хвилину, Френку, я тільки скажу два слова місіс Еванс...
— Ні, — рішуче сказав він, — не йди, Беві. Наша розмова куди важливіша за місіс Еванс чи що б там не було. Я хочу розповісти тобі про Лорну Меріс. Ти, мабуть, уже чула про неї, але я все-таки хочу розповісти тобі сам.
Вона мовчки спокійно йшла поруч із ним.
— Ти знаєш про Лорну Меріс? — запитав він.
— Так, знаю. Мені хтось надіслав з Нью-Йорка газетну вирізку й декілька її зображень. Вона дуже гарна.
Ковпервуд відзначив про себе стриманий тон Береніс. Ніяких докорів. Ніяких питань. Тем важливіше з’ясувати, що ж вона насправді думає.
— Трохи несподіваний поворот після всього, що я говорив тобі, Беві, правда?
— Так, мабуть. Але, сподіваюся, ти не станеш виправдовуватися. — Куточки її губ торкнула ледь помітна іронічна усмішка.
— Ні, Беві, я тільки хочу розповісти тобі все, як було. А далі — суди сама. Ти хочеш вислухати мене?
— Не дуже. Але якщо тобі так уже хочеться поговорити про це — будь ласка. Мені здається, я розумію, як усе трапилося.
— Беві! — вигукнув він, зупиняючись і дивлячись на неї із замилуванням і щирою любов’ю. — Ми не можемо, принаймні, я не можу так продовжувати. Єдине, що я хочу тобі сказати: що б ти про мене не думала, але я, як і раніше, дуже тебе люблю. Можливо, це звучить банально і фальшиво після всього, що трапилося за той час, поки ми не бачилися, але, я певен, ти й сама знаєш, що я кажу правду. Ми обоє розуміємо, що є людські цінності, що не вимірюються фізичною красою або сексуальним потягом. Якщо, скажімо, двоє чоловіків оцінюватимуть двох гарненьких жінок, то їхні думки будуть дуже різні. Тут є інші визначальні чинники: характер, порозуміння, єдність цілей і ідеалів, і...
— Справді? — крижаним тоном перервала Береніс. — І це все міняє? Можна забути про вірність, зрадити своїм обіцянкам?
Напівпридушений спалах в її очах дав зрозуміти Ковпервуду, що з нею ці виверти ні до чого.
— Це справді все міняє, Беві. Як бачиш, я тут з тобою, чи не так? А десять днів назад, у Нью-Йорку...