Отож не дивує кореляція між минущими творами й гучними програмами. Реальна дія існує, завжди нестійка й ледь вловима, позаяк її треба виділити, підкреслити яскравими оголошеннями, так само як циркач месьє Луаяль підвищує голос і б’є в барабани, щоб публіка не проґавила дуже складний і новий, але й надто скороминучий пірует на трапеції.
Однозначно все це має на меті вдмухнути енергію в теперішнє, навіть якщо суб’єктивність цього теперішнього деколи потрапляє в пастку риторики надії. А пов’язує людей з політикою емансипації або із сучасним мистецтвом лише визнання того, що теперішнє творять власними руками. Навіть футуризм, усупереч своїй назві, був творенням теперішнього.
Наше сьогодення, що не заслуговує називатися, за словами Маларме, «прекрасним сьогоденням» [le bel aujourd’hui[94]], характеризується нестачею будь-якого теперішнього, в сенсі реального теперішнього. Роки, починаючи від 1980-х, нагадують 1880-ті, про які Маларме говорив: «бракує теперішнього» [«Un présent fait défaut»]. Контрреволюційні періоди нагадують один одного більше, ніж революції, й не треба дивуватися, що після «лівацтва» 60-х років повертаються до ідей, що були популярні після Паризької комуни. Проміжок між однією та другою емансипативною подією вводить нас в оману, нібито нічого не розпочинається або не розпочнеться, навіть якщо ми перебуваємо в пекельному нерухомому збудженні. Отже, ми повернулись, не маючи на те засобів, до класицизму: все вже давно почалося, даремно уявляти, що заснування відбувається ex nihilo, що з’явиться нове мистецтво чи нова людина.
Саме це дозволяє сказати, що століття завершилося, тому що можна дати дефініцію мистецтву ХХ століття, а також дефініцію тому, що авангарди, виходячи з нього, формалізували як радикальну спробу некласичного мистецтва.
Деякі суб’єктивні засновки цього нонкласицизму, деякі елементи його програми і кілька прикладів захисної риторики містяться в тексті Андре Бретона, яким і завершимо.
У цю нестерпну мить, коли вага пережитих страждань, здається, має все поглинути, сам надмір випробування призводить до переміни знаку, що намагається звільнитись від людської недоступності доступністю й надати останній велич, яку без цього годі вже пізнати... Треба піти вглиб людського болю, відкрити в ньому непізнані здібності, щоб спромогтися привітати, ніби безмежним даром самому собі, те, що вартує життя. Єдина страшна немилість, яку можна накликати перед сим болем, адже він унеможливить видозміну знаку, — це протиставити йому покірність. Під певним кутом розглядаючи переді мною реакції, на які тебе наразило найбільше перенесене тобою нещастя, я завжди бачив, як ти найсильніше наполягаєш на бунті, непокорі. Немає нахабнішої брехні, ніж та, що стверджує, особливо коли існує непоправне, ніби бунт нічому не зарадить. Бунт виправданий сам по собі, незалежно від можливості поправити чи ні той стан речей, який його зумовив. Він — іскра на вітрах, яка шукає порох. Темний вогонь віншую я, вогонь, що застилає вічі, коли пригадуєш нестерпну, завдану тобі наругу, який спалахує і меркне щоразу, коли пригадуєш жалюгідних священиків, що потикалися тебе втішати. Знаю також, що полум’я оте запалює мені вогні високо й ясно, живі химери обплутують їх прямо перед очі. І знаю, що вмира любов, що не спирається сама на себе, а любов моя до тебе відроджується із золи сонця. Також думки щораз несуть тебе зрадливо кудись туди, де для тебе одного разу надія зникла і, стоячи на висоті, загрожує стрілою, що шукає крил, ізнову скинути в безодню, і сам я, відчуваючи марноту будь-яких втішань, сприймаючи зусилля ухилятись за недостойні, чи переконаний я, що тільки магічна формула тут буде в силі? Але які слова зможуть умістити й відразу повернути сили до життя, щоб жити на повну інтенсивність, коли я знаю, що вона вертає так повільно? Сила, якої вирішив триматись я, єдина, якою можна, я гадаю, тобі про мене нагадати, коли доводиться тобі схилитись раптом на інший бік, міститься в оцих словах, якими, коли ти знову починаєш відвертатись, хочу просто торкнутись твого вуха: Осирис — чорний бог.
Цей гарний текст із закоханою, захопленою і темною інтонацією містить кілька максим, спроможних осягнути реальні дії авангарду, хай яка була його назва. Це уривок з «Аркану 17», либонь, найменш відомого прозового твору Бретона (в будь-якому разі менш відомого, ніж «Надя» чи «Нестямна любов»). Це відносно пізній текст, зрілий доробок, але й просякнутий деяким розчаруванням воєнними та післявоєнними роками («Аркан 17» з’явився 1944 року). В цій книзі натрапляємо на аксіому, що постулює самодостатність бунту та байдужість щодо прагматики результатів, — аксіому, що заслуговує сьогодні на переоцінку.
Зробимо в цьому напрямку чотири зауваження.
1. «Надмір випробування призводить до переміни знаку»
Проблема, поставлена на самому початку цього уривку, — це проблема умов афірмативного надміру. Як утворити надмір, що йшов би у напрямку інтенсивності життя, «безмежного дару», «величі», «ясних вогнів», які обплутують «живі химери»? Тепер ми знаємо природу цієї проблеми. Треба пізнати, як реальне життя може зі свого вогню підтвердити творче горіння думки.
Щодо цього Бретон підтримує діалектичну ідею романтичного походження: єдиний ресурс криється в цьому негативному надмірі, яким є біль. Творча диспозиція, вітальна чи художня, має бути переведенням негативного надміру в надмір афірмативний, невичерпного болю в нескінченний бунт. Вона здійснює те, що Бретон називає «переміною знаку», потім «видозміною знаку». Йдеться про перевертання. Але не внаслідок діалектичного розвитку, якого підштовхує суперечність, а це алхімічна операція (поширеність цього мотиву серед усіх сюрреалістів відома), що перетворює мідні знаки на знаки золоті.
Треба зазначити, що Бретон не хоче довести, нібито можна безпосередньо створити творчий надмір, заперечуючи повсякденне життя. Ні, треба, щоб уже тут надмір був, якраз оцей «надмір випробування». Немає ніякої алхімії, що могла б змінити знак буденних речей, що могла б, відштовхуючись від нейтрального знаку, утворити чарівний надмір, творчий бунт. Можна лише перейти від пережитого, досягнутого надміру, жахливого негативного знаку, чорного знаку (як бог Осирис) до здобутої можливості вітати «те, що вартує життя». Цей перехід — операція одночасно добровільна й дивовижна, вона перевертає знак надміру, й Бретон називає це «бунтом».
Головний урок цього уривку: той, хто володіє творчою чеснотою, може знести найстрашніші болі, й ніщо не вартує зусиль, якщо не зіткнутися з надміром. Ми віднаходимо своєрідний різновид стоїцизму, що спонукає дістати від життя все, що в ньому інтенсивне. А також парадоксальне прославлення творчої пасивності, на яку натрапляємо в поемі Песоа. Адже прийняття уроку найгіршого — умова вітальної інтенсивності. Через бунтівну акцептацію треба «піти углиб людського болю, відкрити в ньому непізнані здібності» заради того, щоб «повернути сили до життя, щоб жити на повну інтенсивність». Будь-яке утвердження досягається в свідомому зіткненні з негативним знаком надміру, а ризикована пасивність зіткнення з найгіршим є найглибший ресурс афірмативного життя. Адже творчість може бути лише переміною знаку надміру, а не раптовою з’явою самого надміру. В цьому сенсі, штовхаючи духовні метали від негативного полюса до полюса позитивного, вона, згідно з іншим дорогим Бретону образом, подібна магнетичній операції. Ця операція «намагається звільнитись від людської недоступності доступністю», ставить суб’єкта прямо перед його неможливим, а отже, його властиво реальною здатністю.
2. «Бунт виправданий сам по собі»
Коли маємо справу з негативним, «вагою пережитих страждань», виникає фундаментальна антиномія покори та бунту. В негативному надмірі вся проблема в тому, щоб дізнатися, яку з цих двох орієнтацій обере життя. Саме тут магнетична магія і воля нероздільні. «Бунт» означає, що в випробовуваній нами крайності негативного надміру підтримується переконаність, що знак можна змінити. Натомість покора — це звичайне прийняття неминучого й нездоланного характеру болю. Покора вважає, що для болю прийнятні лише слова втішання. Однак Бретон сприймає ці слова як нікчемні «зусилля ухилитись», як те, що відбирає життєву інтенсивність.
94
Сонет Маларме «Le vierge, le vivace et le bel aujourd’hui» у перекладі Михайла Москаленка звучить так: «Незайманий, палкий, з пишнотою пір’їн». —