Вовк? Може, й вовк, якого напевне уполювала б цяя клята затєта жінка.
– Не опирайся, Яську, – шепче далі вона. – Ти ж мій... Мій... Дай своє тіло...
Він тоді здався. Здався він, бо й сам прагнув цієї молоденької жінки, що вже штири місяці, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тіло тужило за неїним тілом. Бо...
Опирався, як міг, і вже кудись падав.
Світ поплив перед очима і під ногами. На сніг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього – її новий, модний, певне ж, дорогущий і чоловіком справлений. Він, уже будучи на ній, роздягнений і розпашілий, відчув, як її живіт – горбочок добре помітний, чого не було раніше, – мовби кудись його підіймає.
– Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде... Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську...
Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син... Його син... А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав утому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці... Як спустошує його цей жар... І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.
А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.
Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.
– Бачиш?
Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.
– Що?
– Шуліка.
– То й що? – Улянка дивиться пильно і насмішкувато. – Боїшся, що на нас кинеться?
І раптом вона відводить очі.
«Хай би кинувся», – думає Яків.
Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.
Туди, де лежать двоє.
– Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? – казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати – стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.
– Ну? – Яків одірвався від шитва – камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.
– Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, – видихнула Олька і гепнулася на лавку.
– Який ще онук? Що ти, Олько?
– Та ж Валік Тарасів.
– Валік? Он воно що...
Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.
Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.
– Иди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.
Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснути ми губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.
– Їсти будеш? – спитав Яків.
Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.
– А ви будете сваритися? Чи як це... Лаяти, так, Якове Платоновичу?
Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.
– Оч-чень, дєда мой ненаглядний... Спасітель мой бесценний...
З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків – дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.
Сидів ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець.
Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.
Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.
Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.
– Господи, вся змокла... Де ти була?
Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.
– Мовчіть, Якове Платоновичу... Дідусю мій рідний, мовчіть...