У вікно просіюється світанок. За вікном стоїть Улянка. Яків проганяє думки й видиво, думає про свого червоного коня. Капітан вирішив швидко – Антон отримав підвищення по службі, дали йому личку на погони, а коня забрали, обміняли на іншого, червоний же дістався Якову. Статний, лискучий фана-огир.
І він купає того коня, гарного, як чорт, пряде вухами, оком косує, кралець. Капітан Едмунд зі сміхом розповідає, як там у Олиці він ще дитям забіг до однієї хлопської хати, його запросили за стіл, як їв разом з усіма бульбу варену, очищаючи пальчиками своїми князівськими од лушпиння, і вмочав в олію. Як мама його прибігла, закричала, що ж це він їсть і чи живий тепер останеться. Як батько його, князь Януш, мудро вирішив, що Едмунд має право приходити до тотої хлопської сім’ї й, коли захоче, снідати чи вечеряти тією ж бульбою.
– Бульба смачна, – сміється капітан.
«Еге ж, смачніша за панські лагодзінки», – трохи злостиво думає Яків.
Дивний капітан, дивний князь, дивний світ, і посеред цього світу вони вдвох їдуть на викупаних конях – князь на своєму вороному, а Яків – на червоному. Дивляться на них польські панянки, захоплено свистять хлопчаки, прядуть вухами коники, а вони горді, пишні. Справжні улани. От би заприсягнувся Яків, що у ті миттєвості не тільки почувається, а й є тоже справжнім паном. Пан Якуб Мех! Гех!
Їдуть до казарми, й уже неподалік розташування їхнього уланського полку. І саме на вулиці, що веде до брами кавалерійської частини, бачать двох дівчат у довгих спідницях і легких світлих блузочках, з капелюшками на гордо поставлених голівках. Коли порівнюються з ними, дівчата обдаровують захопленими поглядами, пустотливо сяють їхні очі, вони, мов за командою, здіймають у вітанні ручки в тонких білих рукавичках, наче з срібних павутинок зітканих. Капітан Едмунд прикладає руку з двома відставленими пальцями до конфедератки і раптом нагинається й на ходу хвацько хапає ближчу з дівчат під руку. Під захоплений вереск підіймає й садовить поперед себе на коня.
– Нєх пан Якуб не позостає[8], – сміючись, каже.
Яків так не вмів, тому злазить з коня і питає, як можна поштивіше, чи позволить пані запросити... запросити на... Чого ж не можна, якщо пан улан так хоче! Диво, але дівчина подає йому руку в тій рукавичці, зітканій із павутинок, він бере – Боже, яка тендітна – і як може обережно підсаджує її на коня. Під рукою опиняється на мить-другу тепле і пругке дівоче стегно.
Так вони їдуть вулицею. Яків відчуває тепло дівочого тіла, що ближчає й ближчає, дівчина неприховано тулиться до нього, може, боїться впасти, а може... Він боїться виказати тремтіння, що зненацька пронизує його тіло. Боже, як ніжно, незнаним запахом – як там, по-панському, дух чи духи – пахне ця дівчина! Тонко, пахусінько, наче квітка.
Вони гордо їдуть вулицею, ще якась дівчина дивиться на них з-за воріт свого будинку. Панянка поруч із ним повертає голову й обдаровує сяйвом виразних зеленкуватих очей. Вони вміло підведені й від того здаються незмірно великими. Два блискучих ставочки. Дівчина – Боже! – торкається пальчиками в рукавичці його руки, що тримає повіддя, – грім і блискавка!
Так вони в’їжджають крізь ворота, що відчиняються, до частини. Вартовий віддає честь капітану. І наче і йому, Якову. Тут свистять уже захоплено улани, що стоять біля казарми, хтось кричить навіть «Віват!» і ще щось. Але з казарми вибігає начальник штабу, майор Пєнжинський. Звісно, до князя він не сміє підступитися, тому зганяє злість на Якову – як так, цивільні, жінки на території особливого уланського полку, військової частини, негайно вигнати, під три дябли, а тобі, улане, за грубе порушення дисципліни й статуту – тиждень гауптвахти.
«Хоч місяць», – думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.
Оленка:
– Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.
«Я й так мовчу, – думає Яків. – Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»
Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.
Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.
– Серпень з вереснем стискають один одному правиці, – раптом каже вона і пояснює: – То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий – налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?