Почуття між чоловіком та жінкою. Менщизна[10] і коб’єта. Почуття... Яке воно – світле, темне? Багато хто вважає, що жінка – то породження диявола. Її почування й примхи – то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині? Ні, сказав князь-капітан, істина десь наче збоку. Вона мовби поруч і в той же час за туманом, і коли в той туман ступаєш, занурюєшся, ризикуєш заблукати, а то й зовсім не вийти. Хоча є такі, що й знаходять свою стежку. Ти коли-небудь ступав у ранковий туман, улане Мех?
– Доводилося, – сказав Яків.
– Якщо знаєш, куди йти, йди, – сказав князь Едмунд. – Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину? А поки що пустимо коней чвалом. А потім збільшимо темп. Вітру попробуємо, улане?
Капітан ударив свого коня стеком. Кінь рвонув і став набирати швидкість. За капітаном помчав і Яків. Десять кіл промчали вони довкола плацу. Дивна то була гонка.
Дивна то була гонка. Невідомо за ким мчалися і кого наздоганяли. Наче самих себе: ось попереду мчать капітан-улан і улан-солдат, за ними двійко таких же. Тільки чи то перших, чи других – ніхто не бачить, крім них самих. Вони розчинені в повітрі і все ж є.
Гонка від тих двох? Чи за самими собою? Просто шалений скач?
Ту гонитву згадував Яків, коли у вівторок пізно ввечері з Прокопом рушив з казарми, потім через загорожу перелазив. Вечір був волохатим, як звір.
Та біля дому, де їх мали чекати дві кобіти, ждали два здоровенних гевали. Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові.
– Ти живий? – то вже були перші слова, які почув од Прокопа, коли прийшов до тями.
– Здається, живий...
Здорово довбонули, – сказав Прокіп, як уже обоє звелися на ноги. – Ну, твою таку, ляхи, стрітимося.
Довкола них панувала тиша. Тиша лагідної літньої ночі. Погідньої і зірної.
– Ходімо, – сказав Прокіп.
Щось знову кольнуло Якова. Не в бік, не під серцем. А де – не міг би й сказати... Мовби десь усередині, на такій глибині, де вже нема ні серця, ні печінки, чи чого там ще... Тих же бочок...
– Не, – сказав він.
– Не? Що нє? – здивувався Прокіп.
Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше. Як то буде завтра в строю показатися?
– А те нє, – мовив затято, – що ни підемо нікуди. Мусимо хоч би окна побити.
– Побити? – Прокіп сплюнув і стиха лайнувся – видно, боліло. – Та то навіть не їхня хата. Якоїсь пані Урсусі, місце для здибанок.
– Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?
– Та йду, йду, твою маму, герой...
І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.
– Де тут світло? – кричав лютий-прелютий Яків.
– Десь коло дверей, – то Прокіп.
У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.
Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.
– О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...
– Мовчи, шльондро...
– Цо пан собє позваля!
– А те й позволяю, – сказав Яків. – Те й позволяю, ясна пані, – він казав українською. – Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! – вже гаркнув.
Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.
– Ґвалтуйте! Проше пана...