Її звуть Тереза. У неї маленьке й гаряче тіло, геть вкрите ластовинням. Хоч на обличчі жодної позначки. Ні, тильки побіля правого вуха. То вже роздивиться вранці.
– Ти добра коханка, – каже він, прощаючись, українською.
– То пан оценіл?
Але очі у неї чомусь сумні. Такі сумні тепер очі, що Яків відводить свої.
Як там казав князь Едмунд? Жінку щитають поріддям диявола й оспівують, підносять як богиню?..
– Прости мені, – шепче він, нахилившись до Терези.
– За що, за те, що нам було добре, адже пану було добре?
Пану (пану?) було добре...
Сум чи насмішка в її шепоті?
Дорога до моря й назад. Удвох, бо Зося лишається в палаці. Видно, що вона сподобалася батькам її коханого Кшися.
Ненависть до графа й бажання задушити його голими руками.
Сміх над самим собою, що проростає крізь цю ненависть.
Думка про те, що вони обоє з цим дженджуристим паничем програли, али чого приходить цея незрозуміла думка?
Море, що відкривається зненацька, і білий корабель на ньому...
Він сам на березі моря – оглядається, бо хтось підходить. Нє, то не Зося, незнайома поважна пані.
Вантаження коней, серед яких один білий, в яблуках, для пана командира полку. Четвірка заморських коней у вагоні-товарняку й він, Яків, серед них, тико на двох ногах. Дорогою, хоч і вельми холодно, не йде до вагона, призначеного для людей.
В іншому вагоні їде надпоручник.
Яків виходить з вагона у відкритий тамбур.
Рвучкий холодний вітер ранньої весни пронизує тіло наскрізь. Яків вертається, тулиться до теплого кінського боку. Потяг розсікає густий березневий туман. Мчиться по маленькій частинці світу, і Якову раптом хочеться, щоб він, цей залізний звір, у тумані заблукав, щоб приїхав невідомо куди, щоб там були инші люди й гинший світ.
Тоді йому лишалося до кінця служби два місяці. Вертатися в село не хотілося, але й іти вчитися на капрала, як пропонували, тож не було охоти. Взагалі після тієї поїздки не мав снаги до життя. Але якось подумав, що хіба в його селі мало дівчат, хай навіть і з бідних родин...
Инша думка вразила й збентежила. Улянка, Неоніла, Зося, троє з чотирьох знаних ним досі жінок були кожна по-своєму багаті, й виходить, що він тягнувся до таких? Чого б то? Він же... Любив? Так, але...
...Яків тулиться до білого коня в яблуках, що пряде вухами і форкає.
З конем червоним він попрощався, як відцвіли сади. Червоний, аж відсяювало, відливало тим кольором, кінь, на якому він їздив, якого мив, чистив, доглядав, якого любив і з котрим ділився навіть шкоринкою хліба, яку клав собі до кишені у полковій їдальні, а то й грудкою цукру, позбавляючи себе солодкого чаю. Якому в чистому полі розказував якось і про Улянку, і про Зосю.
Кінь тягнеться до його рук теплими вологими губами. Бере ними з долоні Якова останню приготовлену для нього солодку білу грудку. Поруч стоїть новий улан, якому тепер їздити на коні – Потап Ярчук, тоже із Волині, тільки південної, булькатий хлопець, чи ж він буде так ходити, як Яків, за цим червоним красенем.
Кінь і людина, що востаннє бачать один одного.
«Жалько все-таки, – думає Яків. – Коник добрий і мене вроді полюбив, як і я його».
Чи може кінь любити? Чи тико парується? Навіть не парується... А проте цей кінь не кастрований, бо вважається, що з огирів виходять ліпші бойові коні.
Сльоза раптом вибігла Якову на щоку, коли виходив із стайні.
Мав задумку – перед від’їздом, вже коли на руках буде карта про звільнення в запас, зайти ще раз до поручника Собєського. Програвав не раз тую розмову.
Ваша жонка, пане поручник, знана у місті шльондра. І я не раз їй добре... Та так, що нутрощі з теї... Вона, пане поручнику... Слова були страшні, начеб чужі й неправдиві... Але казав їх подумки не раз. І не їднеї улани, проше пана...
Яке мало бути обличчя у пана графа... Ха-ха!
А проте він зустрів свого надпоручника, ескадронного командира, при виході з казарми.
– До відзеня[12], жолнєж!
– До відзеня, пане надпоручнік.
Поручник щось каже ще. Що він був добрим солдатом, добрим кавалеристом, добрим уланом, можна сказати, природженим кавалеристом. Капітан Радзивілл не помилився, характеризуючи старшого жолнєжа Якуба Меха як одного з кращих рядових уланів полку. То ж хай щастить у цивільному житті.
І вам хай щастить, пане поручник. Надпоручнік. Бажаю стати полковником, ні, генералом. І жонка у вас красива, вродлива, вам пощастило, пане поручніку, бажаю мати гарних діток, аби були такі вродливі, як ваша жонка. Коли у вас весілля, пане надпоручнік? Пане капітане! Після Петрового посту? О, то дуже файно, а потім у вас відпустка і поїздка до Венеції? О, то, певно, файне місто? Канали? Гондоли? Цо то єст? Човен такий? Крипа? Пісню їй тамечки заспівайте.