Спалахи білого світла крізь морок літ. Чоловік серед пожарищ у чужім краю.
Демблін. Рік від Різдва Христового 1939-й. Польське місто і німецький табір для полонених польських вояків. Холодний осінній дощ, що робить одежину – ще недавно такі чепурні мундири жолнєжів Війська Польського – мокрою, мов хлющ, викручуй не викручуй, набряклою, що от-от розлізеться чи вибухне од тої мокрості. Баланда двічі надень. Коли ведуть у кар’єр довбати й вантажити камінь – раді.
Голос: та скільки ж можна знущатися, ми полонені, а не свині.
Постріл, потім автоматна черга, чийсь зойк і крик.
Чутки: у східних кресах, на Волині й Галичині, вже хазяйнують совєти, встановлюють свої порядки. А німці українців от-от додому мають відпустити. Бо така угода в них з тим вусатим московським дідьком.
Листопад. Дощі стихають, на зміну їм приходить ранній дошкульний мороз, і тих, хто вижив, заганяють в бараки. Одного разу до їхнього бараку заходить охоронець і оголошує, що всі, хто є за національністю не поляк, а українець, повинні вишикуватися на плацу.
– Хлопаки, додому поїдемо, – радо кричить хтось.
Перед завмерлим строєм похмурих, неголених з’являється дженджуристий німець, щось гарчить.
Перекладач чистісінькою українською мовою:
– Гер капітан пропонує всім українцям записуватися до особливого підрозділу доблесного вермахту. Всі, хто зголоситься, отримають обмундирування, можливість сито жити і служити великому фюреру Адольфу Гітлеру, а також у німецьких рейхсмарках суму підйомних, яка дорівнює п’яти тисячам довоєнних польських злотих.
– Ого, – присвистують у строю.
П’ять тисяч злотих! Матір Божа! Яків і помріяти не міг про таку суму. Як помогла у хазяйстві та тисяча злотих, яку привезла як «придане» Зося! Сяк-так, але таки вилізли з безпросвітної бідності.
П’ять тисяч злотих! І можливість вирватися з цього пекла...
– Йдем? – сусід по ряду торкає за руку. – Я йду. Не будь дурнем. Потім з теї армії і змитися мона.
Змитися? Куди? Яків почуває себе мишкою, перед якою клітка за дармовим сиром. Ци великим шматком сала. Селянський розум підказує Якову – не чіпай тую лакоминку. Клітку неодмінно зачинять. За воротами цего страшного табору. То не солодка воля, а неволя з присмаком цукру.
Капітан велить бажаючим вийти зі строю. Десятка два виходять. Їх відводять убік. Тоді капітан обходить ряд за рядом і кожного питає, чи бажає він вступити до вермахту.
– Ні, – каже Яків, коли до нього доходить черга.
– Варум?
– Чому? – перекладає чоловік, обличчям не схожий на українця.
– У мене вдома жінка і троє маленьких дітей.
– Дарма відмовляєшся, – каже вже від себе перекладач. – Незабаром пошкодуєш про це.
Пошкодує? Яків вагається. Та якась незрима сила змушує його ще раз кинути коротке:
– Нє.
Вже наступного дня тих, що відмовилися стати солдатами вермахту, перевдягають у сірі тюремні роби, а на спину нашивають напис «Polak polityczny»[19]. Їх тепер гонять щодень розчищати сміттєзвалище. Один з в’язнів хапає гниле яблуко і шматок м’яса, запихає до рота. Через два дні він умирає у важких муках.
І все ж у грудні всіх українців з табору відпускають. Вертають польські мундири. Яків вирушає пішки. Надворі вже лежать густі замети. Колючий вітер забирається під літній мундир.
«Я не дійду», – думає Яків і розуміє, що мусить дійти. Мусить дійти й побачити Зосю велику і Зосю маленьку, Парасочку маленьку і Параску-маму велику, найменше його диво – Уляночку і батька Платона, що останній рік все хорує й надсадно, майже не перестаючи, кашляє.
Зойк матері: «Яшко!» і Зосині слова, коли вона відірвалася від відра, в якому готувала пійло для свиней:
– Та що ж то за чловек такій, що вертається з тамтего свєнту, коли єго жонка якраз з брудними руками й не може обняти коханого!
Зося завше, коли хвилювалася, перемішувала, плутала українські слова з польськими, а то й утворювала свої, схожі на дві мови одразу. Але вона таки припала до його виснажених грудей і неголених щік, розставивши ті вимазані довгі руки, мов крила. Цілувала пристрасно, як колись, нікого не соромлячись. А на порозі вже стояла, блимаючи очиськами, зеленкуватими, як у матінки, загальна улюблениця – семирічна Парасочка. Раптом згадав Яків свою зустріч з її справжнім батьком і вперше в серці неприязнь ворухнулася: «Польське, панське сім’я!» Але він змусив той колючий клубок, що зненацька виріс у грудях, згорнутися. А коли донька до його колін припала, рука мимоволі до її білявої голівки потяглася, а на щоки вилилася брунатна фарба. Потім він обіймав і Зосю-меншеньку, і підняв високо на руках Уляночку. Тоді до батька, що лежав на печі й дивився жалібно та винувато, направився.