А потім був сон – не сон, дрімота – не дрімота...
Жінки, певно, вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:
– А знаєте, я ж ваша сестра, Ольго...
Затим Ольжин напівзойк-напівшепіт:
– Як то?
– А так...
І почув Яків, що Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.
– Батько?
Яків боявся розплющити очі. Чув – Ольга присіла на лавку.
– Так, Олю, ми з вами сестри.
– Як то...
– А так, що моя мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми. Вона ж у мене філолог була... Кандидат наук...
– Була?
– Так, бо мама померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила... Вона мені перед смертю і розказала...
– То ви-те...
– Давайте вже на «ти», Олю...
– Давай, – легко згодилася Ольга.
Настала тиша, й Ольга першою її ж перервала:
– Коли то було?
– У шістдесят п’ятому році...
– Та ж татові тоді було... От жук, наш батечко!
Олька, кажучи те, ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.
– Ой, ну я розтяпа, – скрикнула Ольга.
– Я зараз витру, – Вікторія.
– Я сама...
Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.
– А мамі твеї скіко тоді було?
– Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...
– Розведена була ци замужем? – О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.
– Вона в мене взагалі-то...
Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.
– Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...
– Як то? – здивувалася Олька.
– А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...
Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.
– Вам щось подати, тату?
Яків не відповів. Збагнув – тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.
– Спить, – сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: – Ходімо, на дворі пуговоримо.
– Ходімо.
Вони вийшли, а Яків став переварювати почуте.
Пригадав тую жіночку. Аякже, чом би й нє... Килько разів приходила тоді. Перший раз із тими студентами, а потім два ци три рази сама. Худа-худа, аж світилася. Тридцять п’ять літ... Він би й усі сорок дав. Лице гостродзьобе, очі сумні якісь й вигаслі. Він ще тоді думав – ци хто не вмер у цеї професорки, чи чоловік до другої пушов. А бач... Все про село розпитувала, про історії всілякі сільські, як їх там... як у нех гуворять, якісь чудернацькі слова випитувала. З маринарки[26] та туку сміялася. Зі слова «любовальниця». Якось тоді мовби ожили неїні очі. Дак іще раз прийшла, до самого вечора просиділа, навіть чарочки наливки його малинової пійнула. Він ще думав, ци не прувести до школи, де вони й ночували, бо ж вона не тутешня, ще заблудиться або пес нападе. Сказала, що сама найде дорогу, вона вже вулиці їхні запамнятала. Так, вроді, по-їхньому й сказала.
А наостанок подякувала, ще й чмокнула його в щоку. Затишно мені у вас було, Якове Платоновичу, ось як сказала. Али щоб щось між ними було, то Яків би й не подумав про таке... А бач... Чого ж вона так дочці наклепала на нього?.. Та ще й перед смертю...
Тут він пригадав те слово...
Легенди...
Про легенди їхні питала...
Ну, такі сільські побрехеньки...
А сама... Що ж йому робити? Ци не признаватися, що чув та й по всьому... Так Олька ж першою не витримає.
Сказати правду? Вийде, що од дочки одмовляється... Дивні ці люди...
«Скико ж то дохтурка в нашому силі? – подумав Яків. – Та літ двайціть, як не більш. Коле вже так їй мати наговорела, чого ж досі теє в собі таїла?»
Він пригадав – не раз і не два, та мало не кожного тидня навідувалася пані дохтурка до нього за останні десять літ. За здоровля переживала. Найстаршого пацієнта, казала. А виходить, не тико за здоровля пацієнта...
І мовчала. А він все думав, на кого їхня дохтурка схожа...
Що ж у неї на душі було... Ким його вважала, того, що батьком своїм рахує... Чого ж неїна мати назвала його, Якова, батьком?..
Серце Якова знову наче стислося. Але не боліло. Чогось на диво легко стало й на душі, й на... Так, на серці... Перестали тиснути лещата... Він став пригадувати, як звали тую жінку. Христофорівна... Христофорівна, точно.
Через три тижні після того удару Яків уперше звівся на ноги. А наступного дня й на подвір’я видибцяв. Вдихнув прохолодне осіннє повітря. Аж голова з незвички попливла. Землю притрусив легкий сніжок, недарма ж сказано, що Михайло на білому коні приїжджає. А Михайла за два деньочки й було.