Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ – то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...
А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:
– Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...
«Зараза», – подумав Яків.
Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.
А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.
Отакий сон. Як прокинувся, став міркувати – до чого б то?
Допливе скоро до того берега? Але ж уві сні не доплив...
А таки допливе – як ни тепер, то в четвер.
І раптом подумав: якщо добре поміркувати – то, Господи, життя промайнуло, як один-єдиний день. Бо де воно? Марево, сон, хоч і поле в тому сні нібито велике було, і річка, яку перепливав, широка.
Озвалася мобілка. Натис кнопку, як учили.
– Знаю, що вже не спите, того й звоню, – засокотала слухавка Ольчиним голосом.
– Живий я, живий, і грамоту ци що там од того Презідєнта побачиш, – сказав Яків.
– Я й обідитися можу, – одказала Олька, али довго бурмоситися не вміла, почала повідувати сусіцькі новини – у Луцихи цеї ночі корова отелилася, таке смішне тилєтко, тилько коровка буде з зірочкою на лобі, колись побачите, не спиричайтеся, будите, будите ще й ходити.
Людка вчорась звонила, великий привіт, а неїн Васька на якіся змагання їде. Мале, а вже там чи то бориться, чи навкулачки б’ється. І всіх забиває. Та ни до смерти, то ігрища такі.
Потім прибігла Віка. Хоч і ранок, али вже геть прибрана, у кожушку свому білому.
– Все нормально, тату? Де болить?
– Ниде, – сказав Яків.
– Правду кажу – сьогодні ви ліпше виглядаєте, – сяйнула усмішкою.
Віка й погодувала кашею з гречки, якби малейку дитину – з ложки. На диво самому, йому не хотілося опиратися. Та Олька ще її застала. Завела свою пісню – хай уже батько-впертюх тутечки доживе до століття, раз затєвся ювілей у своїй хаті празникувати. Али після свята я заберу до себе, навіть не думайте, тату. Силою заберу, присяй-бі.
– Ліпше я заберу, – заперечила Віка.
– Та в тибе діти, шум, в мине красота і тишина.
Далі – всуціль ля-ля-ля і тра-та-та.
Він заплющив очі й задрімав. А коли розплющив, то довелося швиденько знов заплющити. Бо почув, як Олька зі сміхом розказувала, як до неї підбиває клинці відставник-прапорщик, що в родичів гостює. А він же на цільних півтора дисятка літ молодший. Що теї чоловіки собі думають? Їм аби баба.
– До мене теж один наш молодий вчитель став приходити, – тихо сказала Віка. – Позаминулого року до нас приїхав. Як у нас з Андрієм нелади стали... Я вас, каже, пані Вікторіє, давно кохаю. Як тільки побачив... Хлопчисько зовсім.
– Ну?
Олька засміялася, і вони тихо зашепталися.
Яків слухав і не слухав. Плив начеб кудись.
Пішли-пострибали нарешті сороки. Яків одягнув окуляри, поправив і тоді узяв до рук Біблію. Останнім часом любив одкривати Святе Письмо навмання, читати, хоч і розпливалися, і стрибали букви перед очима, доки стачило сил. Або й два-три рядки прочитати, а тоді лежати, навіть не думаючи про прочитане, а відчуваючи в тілі дивне незрозуміле блаженство.
Цього разу він прочитав: «І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: “Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?”»[30]
Здивувався і подумав: не випадково на ці слова натрапив. Али ж далі були такі, котрі прочитав, трохи передихнувши: «Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа»[31].
«Чи переміг я свій гріх? – подумав Яків. – Не переміг, ой, не переміг. І навіть на сповіди не признався. Боявся...»
І далі подумав, який то важкий тягар звалить на Ольку перед своєю смертю. Бо ж мусить перш, ніж батюшці останній раз висповідатися, розказати про тих двох, убитих ним, – Трохима, і того другого, що Оленку неволив. Чи рятував він сім’ю свою, убиваючи Трохима? Чи потрібен був порятунок Оленці?