Перший спогад — з дитячого садка. Ми гралися на майданчику, поруч з ним був будинок. До нас звідтіля приходив хлопчик, він не відвідував цей садок, а просто тусив з нами. Навколо майданчика росли клени — навіть зараз вони здаються величезними — крізь які красиво мерехтіло ранкове сонце. І от ми граємося, а хлопець стоїть віддалік від нас. У нього в руках батон, розламаний навпіл, і він по черзі кусає то з одного боку, то з іншого. Зараз цей спогад — квінтесенція дитинства для мене. Він говорить мені про силу сенсу, яким можна наділити найдрібніші деталі й кайфувати від них.
Інша історія — про пріоритети. У сьомому класі я закінчив музичну школу — клас бандури. Перший час було весело, але потім я відчув, що це не моє. Тато часом казав: «Ти ніколи нічого не доводиш до кінця». Тож я вирішив, що з бандурою піду до кінця. Інструмент звучав прекрасно, я це розумів, але, з іншого боку, він не давав мені ніяких бонусів. Гітаристи, барабанщики, вокалісти — інша справа. А бандуристи? Я ходив у музичну школу, мабуть, лише для того, щоб довести собі (і татові), що наполегливий. Мені не подобається, що я витратив сім років свого життя, щоб довести комусь те, що не мало для мене сенсу. Пригадуючи цю історію, нині я розумію, чому важливо робити те, що мені принаймні потенційно близько.
Нещодавно подумав, що люди багато рішень делегують кудись чи комусь: своїм близьким, гаджетам, медіа чи випадку. Часто це якісь світоглядні речі, від яких може залежати чиєсь щастя. Скажімо, певна людина підтримує Трампа, який каже: «Нафіг мігрантів, від них одні проблеми». Припустімо, вона не читає книжок і медіа, щоб з’ясувати реальні причини проблеми, і не змінює своєї думки. Це справді економить час на пошук нової відповіді.
У цьому сенсі мене часто приваблюють сюжети, у яких люди помиляються, але вміють це визнати й узяти відповідальність за вчинок. Коли вони переглядають власні погляди, шаблони мислення і поведінку. Мабуть, це те, чого мені теж не завжди вистачає. Згадалася фраза Бернарда Шоу: «Єдиний, хто чинив розумно, — це мій кравець. Він знімав з мене мірку заново щоразу, коли бачив мене, в той час як інші підходили до мене зі старими мірками, очікуючи, що я їм буду відповідати». У цьому сенсі мене цікавлять історії, у яких людина змінюється, у яких новий досвід допомагає приймати нові рішення щодо старих речей.
Також мені подобається, коли люди ламають схему мислення і в емоційному сенсі. З одного боку, варто бути чесним із собою і проживати реальне життя. Скажімо, якщо мені погано — це нормально, я не повинен вдавати, що це не так. Але найвища точка для мене — це коли людина вирішує, що жодна зовнішня обставина не повинна диктувати, як поводитися й почуватися.
Одразу згадалася книжка «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла. Автор (уже згодом відомий на весь світ психотерапевт) розповідає свою історію перебування в концтаборі. З одного боку, Віктор Франкл тверезо розумів, що переживає він, що переживають люди навколо, наскільки це боляче і травматично. Але при цьому він знайшов у собі внутрішні сили залишитися людиною. Якщо я дозволяю іншим диктувати, як маю почуватися, то взагалі не відповідаю за власне життя.
Припустімо, людина росте в корумпованій країні, у якій їй усе життя кажуть: «Щасливим можна бути лише тоді, якщо навчишся брехати, красти й домовлятися з корумпованими чиновниками». Хотіти бути щасливим — це природно. І людина або приймає ці правила гри та стає такою самою, як всі, або тверезо усвідомлює, що хоч корупція і є основним соціальним ліфтом у країні, вона не повинна визначати норми життя. Тоді людина будує інше життя, зіставляючи його зі своїми бажаннями. Не факт, що це буде ефективно, не факт, що прийде успіх, але людина повністю відповідає за власне рішення в цьому разі.
Думаю, що страждання — важлива частина життя. Це один зі способів глибше пережити досвід. Трапляється щось об’єктивно погане, мені від цього зле. Але при цьому страждання не має бути самоціллю моєї історії. Інакше можна застрягнути в переживанні надовго, хоча така реакція, мабуть, простіша і звичніша для мозку. Значно складніше сказати собі: «досить, я пережив, усвідомив, проговорив, проплакав, я це ціную, але треба йти далі». Це потребує нового порядку й нового мислення. У подальшому людині доведеться не ходити старими стежками.
Наприклад, я спілкуюся з різними людьми, які втратили бізнес. Одна з них каже, що більше ніколи нічого не робитиме подібного, тому що припустилася помилок у кількох місцях. Інша каже навпаки: «Я хочу запустити новий бізнес. Я бачу, де провтикав, мені було погано через це, я винен грошей, але маю тепер нові знання і зможу все зробити краще». Минулий негативний досвід — це інструмент для роботи з майбутнім. Якщо проживати його свідомо й бачити в ньому сенс — він працюватиме на користь. Що більше помилок — то більше досвіду. При цьому бажано все ж не робити того, що вбиває.