Я строго дотримуюся плану й витримую перший місяць складної битви з лінню та прокрастинацією. Цей етап часто дає найбільше досвіду та практичної інформації. Одного дня я виходжу зі спортзалу й відчуваю, як моїм тілом шириться легкість і сила. До мене приходить прозріння: «займатися спортом не лише важко, а й дуже приємно». Через рік знайомі бачать мене в новій ситуації: я здоровий, підтягнутий і добре засвоїв, що мої щасливі фотографії у дзеркалі спортзалу набридли навіть мамі.
Приклад, звісно, побутовий, на його місці може бути щось складніше й драматичніше: розлучення з коханою людиною, боротьба з хворобою, втрата бізнесу, порушення прав людини. Або ж навпаки: карколомний успіх, подорож навколо світу, визнання. Найголовніше, щоб людина повністю пережила те, про що має говорити, і не боялася бути чесною.
Не варто навіть намагатися зробити історію ідеальною, у якій усі вчинки правильні. Помилки і провали впізнаються найкраще, адже це те, що всі ми вміємо дуже добре робити з народження. Співзасновник дизайн-бюро Spiilka, арт-директор Володимир Смирнов якось сказав на лекції: «Перш ніж почати ходити, дитина має сто разів упасти, обкакатися і поплакати». Дорослі у багатьох справах теж не надто вирвалися вперед.
Папуга з дідусевим кашлем
Історія Олександра Михеда
Олександр Михед — український письменник і куратор мистецьких проектів. Автор п’яти художніх книжок і двох нонфікшенів. Зокрема Олександр видав «Бачити, щоби бути побаченим»{46}, у якій досліджено вплив реаліті-шоу на суспільство. П’ять тижнів він провів у Канзаському університеті, вивчаючи першоджерела, через які відбудував історію реального ТБ з 1948 року. Також працює над книжкою «“Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід», яка вийде друком у 2020 році у видавництві «Наш формат».
На думку Олександра,
хороша історія говорить через особистий досвід про досвід багатьох. Вона розповідає певний сюжет із повсякденного життя (реального чи вигаданого), який міг би трапитися з будь-ким.
У дитинстві я щоліта їздив у Чернівці на місяць. Маю величезний сентимент до спогадів про це місто. П’ять-шість років тому, коли був у Чернівцях, я намагався знайти під’їзд, у якому ми жили. Усі речі там геть іншого масштабу, вони вже не такі великі, як були. Часто я не хочу щось пригадувати й до чогось повертатися, щоб не накладати сучасні фільтри на спогади.
Моя мама, професорка літературознавства, переповідала мені не абстрактні казки, а сюжети світової літератури. Я знайомий з персонажами Гоголя, Гомера, Шекспіра з дитинства. Коли мене ведуть у садок, я дізнаюся частину «Ромео та Джульєтти». Увечері дорогою додому слухаю, чим весь цей треш завершиться. І так постійно. Зараз ці герої — старі друзі для мене.
Діти не терплять повторів в історіях, їм постійно хочеться чогось нового. Скажімо, я малим сотню разів слухав про те, як мій батько служив в армії. Але вже в дорослому віці, коли почув цю історію сто перший раз, у мене з’являються почуття до неї — це щось дуже мені знайоме. Хочеться цю історію запам’ятати якомога детальніше, щоб потім нею так само задовбати своїх дітей та онуків. У цьому є якась велика сила життя. Зараз, шукаючи сюжети для власних історій, я розумію, що мені цікаво те, що відбувалося чи могло б відбутися насправді.
Наприклад, жив дід, який захворів на рак горла. Він постійно кашляв. У нього був улюблений папуга в кімнаті, з яким він говорив. Згодом дід помер, його поховали, а коли сім’я повернулася додому, почула з дідової кімнати кахикання. Онука зайшла туди і зрозуміла, що кашляє папуга, відтворюючи дідусевий голос. Це історія про травматичний досвід переживання втрати, а ще про злам реальності, коли те, що відбувалося насправді, гостріше за будь-які вигадки.
Також варто розуміти, що часто перші історії про нас розповідають нам близькі. Це навіть не наші спогади, тож і ми там можемо не бути собою. Але це оптика, через яку можна детальніше роздивитися себе, якщо поставитися до цього свідомо. Пам’ять для мене не лише про помилки, а й про вдячність тим, хто щось про мене розповів чи знає.