Але робота над The Village Україна вимагала від мене публічності. Пам’ятаю, нас запросили на першу відкриту подію всією командою. Я не міг на неї не піти. Зі мною був мій колега і близький друг. Він дуже товариська людина, яка багато кого знає і легко зав’язує розмову. Тоді він обіймав навіть незнайомих йому людей і зі всіма приязно спілкувався. А я біля нього ніби пританцьовував, не розуміючи, як мені поводитися. Обіймати людей чи ні? Кого цілувати в щоку, а кому тиснути руку? Про що говорити з тими, кого я бачу вперше? А якщо те, що я скажу, звучатиме тупо й люди подумають, що я бовдур? Словом, це все викликало в мене багато тривоги, і врешті я втік з того заходу.
Коли я приїхав додому, то одразу ж поліз у гугл шукати інфу, що зі мною відбувалося. Якщо ви читали книжку «Троє в човні, якщо не рахувати собаки», то маєте пам’ятати початок історії, у якій герой читає медичну енциклопедію і за симптомами знаходить у себе всі хвороби, крім породільної гарячки. Щось схоже сталося зі мною. Мене найбільше зачепив синдром Аспергера — форма аутизму. Через емоційність і неготовність до критичної оцінки через п’ятнадцять хвилин я вже був переконаний, що це моя ситуація. Пам’ятаю, як дуже розхвилювався і написав подрузі про те, що я аутист. А вона відповіла мені: «Ти дурень».
Згодом я заспокоївся, але тема аутизму мене не відпускала. Я подумав, що немало часу витратив на неї й розкопав багато захопливого. Може, це буде цікаво комусь ще? Я вивчив чимало джерел, провів кілька інтерв’ю. Цей інтерес урешті перетворив у книжку «Рікі та дороги», яка через півроку вийшла друком. Головна думка, яку я намагався в ній розкрити: як пробачити себе за те, ким ти є? Читачі тепло відреагували на мою історію, і я побачив, як багато людей відчувають те саме, що і я. У травні 2019-го «Рікі та дороги» отримала відзнаку Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги як одна з кращих у світі книжок для дітей з інвалідністю. Тоді я зрозумів, що цей текст допоміг мені прийняти себе, почати більше дбати про комфорт і менше думати про суспільні стандарти. Раніше я переймався, що можу сказати на зустрічі щось дурне. А тепер думаю: «То й що? У мене навіть є друзі, які роблять так постійно — це весело».
Словом, не ховайтеся! Я кажу ці слова досить часто тим, хто запитує мене, як почати писати. Те, що ви проживаєте, про що думаєте, — ваше найцінніше надбання. Потрібно навчитися розповідати про це, заявляючи про власні цінності, а тоді обстоювати їх у розмові, якщо доведеться. Шукати аргументи, відмовлятися від різних вигадок і створювати сильні історії, на яких триматиметься ваше (та й не лише ваше) життя. Що більше ви знатимете про себе, то більше побачите в інших. «Той, хто постійно ховається, не може бути важливим»{49}, — писав Джордан Пітерсон.
Почніть рефлексувати. Спочатку це може бути хаотичний потік усього підряд, але згодом у ньому з’являтимуться цінні речі. Пишіть рефлексію від руки, залучайте до рефлексії людей, що пам’ятають ваші історії з іншого боку, спілкуйтеся зі своїм внутрішнім критиком. Дайте йому висловитися. Після тривалої та чесної розмови він може стати надійним союзником, що апелює до розуму, а не до відчуття провини чи сорому. І заради всього хорошого — не бійтеся боятися. Це важливий крок до усвідомленості.
«І все таки, кому цікаво те, що зі мною відбувається?» — знову нав’язливо нагадає про себе хтось не дуже приємний з минулого. Тоді я скажу, що мені. Пишіть свої історії, чи історії своїх друзів, чи ворогів (хоча з ними краще дружити), чи історії про собак, чи про погоду. Словом, пишіть усе, що для вас є важливим. Чекаю на ваші історії в інстаграмі.
Мій нікнейм для підписки та позначення:
marklivin
Ось хештег:
#япишусвоюісторію
Не сумнівайтеся, мій лайк там точно буде. З цього все й почнеться.
Останній абзац
Як гадаєте, чому люди часто не можуть одужати навіть після походу до лікаря? Тому що не виконують того, що він їм прописав (сам так робив). Те саме і з роботою над історіями. Я розповів вам усе, що знаю на цю мить. Далі все залежить від вас. Що більше часу витратите на добре, то менше часу залишиться на дурне. Спробуйте!
Подяки
Дякую Богданові Галюку, Андрієві Баштовому, Катерині Бабкіній, Олександрові Михеду, Євгенію Стасіневичу, Іллі Полудьонному, Володимирові Єрмоленку, Ользі Пахолок, Любкові Дерешу, Ярославові Сердюку, Анні Санден, Катерині Друченко, Тетяні Коробці, Володимиру Смирнову, Анні Лісовській, Марині Батуринець та всім, про кого я коли-небудь писав.