Коли Андака вели до порубу, він встиг роздивитися, де що знаходиться в римівському Городищі. Праворуч від вхідної брами височіла сторожова вежа. Ліворуч — гридниця, де спочивали дружинники. За нею — кузня, кліті та комори.
А сам поруб знаходився у найзанедбанішому кутку Городища. До нього майже впритул підступали густі зарості терну, шипшини та кропиви — найкраще місце для дитячих ігор. Звідсіля дітлахи бачать усе, а от їх — ніхто.
Власне, ці дитячі розмови Андак чув чи не з першого дня свого сидіння в порубі. Але то були такі розмови, до яких дорослі зазвичай не прислуховуються. Про видрані пташині гнізда, про гру в піжмурки та про те, хто кого переміг у змаганнях на дерев'яних мечах.
Але сьогодні...
— А я тобі кажу, що збираються, — неголосно доводив своє якийсь хлопчак.
— Брешеш, — відказував перший. — Нікуди вони не збираються.
— А от і збираються! І Змія з собою поведуть. Я сам учора чув, як дядько Ілько з Поповичем про це балакали. Вони греблею проїжджали, а я там раків ловив. То дядько Ілько кажуть...
— Тс-сс! Тут же отой половець сидить...
— Ну, й нехай собі сидить. Я чув, що його до Переяслава мають повезти. Сам князь Мономах хоче з ним побалакати...
— Ви чого це тут повсідалися? — зненацька гримнув на них чоловічий голос. — Ану, горобці, киш звідсіля!
Почулося дрібне тупотіння легких дитячих ніг і все затихло.
Отже, русичі кудись збираються. І коли діти не брешуть, то беруть з собою і Змія. При згадці про Змія світлого Андака пересмикнуло. Бр-рр... Ніяк не забути йому того мертвотно-сліпучого ока. А ревище Змієве до цього часу відлунює в вухах...
Під вечір Андакові вдалося підслухати ще одну розмову.
— Чи не зарано готуєшся, га, Олешку? — долинуло звіддалік.
— Вам, може, й зарано, а мені саме час, — відказало поблизу голосом Поповича. — Змія туди поведу.
— А він що — не хоче вже літати?
— Хоче, але я крило йому підрізав! Бо хто його зна, що йому стрельне в голову, як злетить у небо.
Правду казали ті дітлахи. Бо наступного ранку ще з удосвіта заворушилося Городище, затупали сотні ніг, заіржали коні.
А десь під обід русичі пішли. В Городищі усілася така тиша, що чулося крякання качок у плавнях.
І знову шаленство охопило Андака. Заметався він по ямі, до крові відгризав нігті на пальцях, бив носаками у вологі стіни порубу. Він віддав би зараз усі багатства, які мав і буде ще мати, щоб негайно опинитися у своїй орді, чи хоч повідомити про те, що почув!
Пізно уночі над ямою пролунав невиразний шурхіт. Так, ніби хтось обережно підкрадався до поруба.
Андак затамував дух.
За хвилю до нього озвався чийсь тихий голос:
— Спиш, Андаче?
— Ні, — насторожено відказав Андак. — Хто ти?
— Потім дізнаєшся. А зараз хочу помогти тобі втекти до своїх.
Кров шугонула Андакові в скроні. З радощів сперло дихання.
— А як ти це зробиш? — нарешті запитав він.
— То вже моя справа...
За якийсь час на дно поруба посипалася земля. За нею опустилася жердина з коротко обрубаним гілляччям.
Андак миттю вибрався нагору й озирнувся. Ніде нікого. Тільки на тлі темних кущів невиразно біліла людська постать — мабуть, то був його рятівник.
— Гайда за мною! — пошепки наказав рятівник і напригинці рушив попід муром. Він був невисокий на зріст, кремезний. Легка зсутуленість виказувала в ньому людину вже похилого віку. Втікачі нечутно проминули кузню і опинилися над краєм урвища.
— Але ж тут високо... — нерішуче почав Андак. Він ще з-за Сули запримітив, які стрімкі кручі навколо Городища. А надто в тому місці, де воно сходить до болота. А що внизу було саме болото, Андак не сумнівався. Звідтіля тягло прохолодою, тванню і долинав непогамовний шурхіт очеретів.
— Тс-сс... — засичав рятівник. Він щось похапцем шукав у кущах.
— Ага, осьдечки вона, — нарешті вдоволено прошепотів він.
То була мотузка. Рятівник прив'язав її до дерева, що височіло над урвищем. Другий кінець закинув у прірву.
— Я — перший, ти — за мною, — прошепотів рятівник Андакові. — Тільки спускайся, коли свисну, бо мало хто може підстерігати внизу...
Рятівникова голова сховалася за краєм урвища. Андак з острахом почав прислухатися до звуків, що долинали з плавнів. В орді казали, ніби десь тут чаїться дідько болотяний. І немає від нього половцям ніякого спасіння.
«Може, не варто лізти? — промайнула думка. — Це ж вірна смерть...»
Тієї миті знизу долинув приглушений посвист. Андак глибоко зітхнув, наче перед стрибком у крижану воду, і почав спускатися.
Рятівник чекав на нього в човні. Він був не сам. Біля його ніг глухо загарчав пес.