— Стійте, — наказав він і сам скреготнув зубами. — Дідові вже не поможеш.
Добриня зі стогоном від'їхав убік.
Жінки з голосінням підхопили діда Овсія і понесли його подалі від воріт. Сторожа схопилася за луки. Від Городища їй на допомогу поспішало з десяток вершників. Всього з десяток.
Половці збуджено заґелґотіли. Вони на власні очі пересвідчилися, що війська у Римові немає. За якусь часину половці розчинилися у високих травах за Сулою.
Дід Овсій був ще живий. Біля нього метушилася тітка Миланка.
— Не поможе вже мені твоє зілля, сусідко, — хрипів дід і на його вустах ворушилася кривава піна.
Побачивши Добриню, що схилився над ним, дід Овсій сказав:
— Прощавай, друже. Вибач, коли щось не так... А ти, Ільку, займай моє дворище... Досить тобі цупити ягоди... уночі...
Вітькові дід Овсій через силу всміхнувся:
— Мирку... брата мого... дідька болотяного... бережіть...
А за хвилину несамовито заголосив Бровко.
Поховали діда там, де він і хотів — під гранітною брилою на Городищі, звідкіля було видно на всі боки і звідкіля Микула Селянинович зміг би підняти його знову.
Ілля Муровець легенько, мов пір'їну, переніс дідове тіло до ями. А коли могилу зрівняли з землею, він вибив на брилі дідове ім'я і попрохав тих, що стояли довкола:
— Коли що, покладіть і мене поруч. Тільки не забудьте теж вибити ім'я, аби знав Микула, кого піднімає...
Битва над Сулою
— Мало нас, — тривожився Попович, підраховуючи ратників, що стікалися до Римова. — Дружинників шість сотень, та ополчення зо три тисячі. Чи встоїмо, доки надійде князь?
— Мусимо встояти, — прогудів Муровець. — Іншої ради нема.
Добриня промовчав. Лише кивнув головою. Добре, коли він з дня дідової смерті сказав бодай два слова.
Тієї ночі у Римові ніхто не склепив повік.
Жінки зносили збіжжя до Городища чи закопували його по криївках. Старі діди з хлопчаками збирали з усіх усюд човни і підводили їх до урвища. Це на той випадок, коли половці прорвуться до містечка і римівським дітям та жінкам не лишиться нічого іншого, як рятуватися в болоті.
Проте ховатися за мурами Городища поспішали не всі.
Тітка Миланка вирішила іти разом з військом. До матері приєдналася Росанка та ще кілька десятків жінок та дівчат.
— Хто ж вас перев'яже, коли щось трапиться? — доводили вони Іллі Муровцю. — Хто, як не ми?
— А вас самих хто перев'яже? — сердито відгарикувався Ілля Муровець. — Ану, геть на Городище і щоб я більше не чув таких розмов!
Росанці теж дісталося на горіхи. Олешко під'їхав до неї і тихо сказав:
— Іди з жінками та дітьми. Бо...
Росанка задерикувато стріпнула русою косою.
— Бо — що? — запитала вона.
— За косу поведу, от що!
І в Олешковому голосі крилася така рішучість, що Росанка мимоволі відступила від Поповича. І лише тоді обурилася.
— Чого це ти мені вказуєш?! — вигукнула вона.
— Бо... того.
Ординці підійшли до Сули, коли сонце вже висушило росу.
Попереду їхала розвідка на чолі з сином половецького хана Андаком. Степовики сподівалися без перешкод подолати пустельну річку.
І раптом спинилися — по той бік, навпроти переправи, стояло військо римівців. Невелике, проте військо! І посеред того війська височів на своєму важковаговозі Ілля Муровець.
Якусь хвилину половці вражено мовчали. Тоді почулися розлютовані вигуки і лави виштовхнули перед себе два десятки ординців — тих, що вчора побували під Римовим. Вивідники розгублено розводили руками і намагалися щось пояснити Андакові. Той спересердя уперіщив найближчого нагаєм і відвернувся.
Половці все прибували. Їм уже було тісно на тому березі. Врешті Андак щось вигукнув — і передні рушили до води.
У повітрі засвистіли важкі стріли римівців. Голосно зойкнули поранені. За течією попливли десятки половецьких тіл.
Перший напад римівці відбили досить легко, хоча й серед них впало кілька воїв, — половці теж осипали їх хмарами стріл. Проте чужинці вже зачепилися за правий берег, їхні коні чвалом покотили на першу лаву піших римівців.
Ті хутко відступили назад — і ординським нападникам відкрилися сотні косо вкопаних у землю березових кілків, що своїм вістрям були спрямовані до Сули. За кілками виднілася валка возів. У проходах між ними стояли найдужчі воїни з рогатинами, здатними прохромити не лише людину, а й розлютованого ведмедя.
Вдарилася в березовий частокіл перша половецька хвиля, напоролася кінськими грудьми на гострі палі і відкотилася до Сули. Вдарилася друга — і захлюпнула частокіл. А за нею вже зводилася третя...