Бо, виявилося, що уява працює найбільш красиво. Найкрасивіше… за все на світі. Ніхто вже нікого не зрадить на очах. Ми будемо просто мовчати та витирати свої долоні об наші спітнілі тіла. Ти схожа на примару з минулого, бо майбутнє ще занадто невідкрите, що для мене, що для тебе. Мабуть, цікава була б у нас сімейка: ти б сиділа малювала, а я б лежав та повільно курив у стелю, час від часу доповзаючи до друкарської машинки та залишаючи там по одному слову. Ми б упивалися від своєї геніальності. Бо навіть моя нездарність та твоя неспроможність нам здавалися б красивішими витворами мистецтва. А потім ми б пішли на Андріївський узвіз, де б виставили твої малюнки та продавали їх за 25 копійок. Я можу продавати свою посмішку, вона — це все, що я маю.
Будинок наш був би схожий на помешкання якихсь уродів французького бомонду. Ми б ходили з тобою по обгорілій Шулявці та сміялися з різних пришпильних капелюшків по п‘ять гривень. Ми мали змогу жити від заробітку до заробітку. Але так і не використали її, сум.
Мій сум № 2. Чий копірайт? Вже й не згадати…
…Він сидів за барною стійкою та палив. У нього були його очі. Здавалося, що такі очі має тільки він. Здавалося, що він завжди знаходиться під кайфом. Його очі випромінювали якісь дивні почуття. Я не міг зрозуміти, що він мав на увазі, коли зустрічав його.
Він пив пиво та палив свої сигарети. Разом із кожним запалом з нього висмоктувалася душа — на її місце вставлявся якийсь невідомий фрагмент з життя геніальних поетів. Він мовчав. Не промовляв жодного слова та робив вигляд, що йому начхати на усіх.
Його вірші ніколи не чіпляли мій розумі, ба більше — я їх навіть не намагався зрозуміти. Плутаючи літери у його імені, мені завжди ставало соромно, але я приховував свій сором завеликим ковтками кави. Повільно висмоктує з нього думки. Вони не мають смак, а його образ стає все меншим та меншим у моїй голові.
Проте мізки починають підспівувати Мольваеру. На підвіконні моє квартири вже скупчився перший сніг падолиста. Я його спробував на смак та відчув присмак морського піску. Долоні виявилися занадто теплими для того, щоб зліпити кульку. Чудово дивитися на те, як його жене вітер проти сірого світла ліхтарного сонця.
Він повільно встає, протягаю руку та йде геть. Я сиджу та допиваю каву, яка має присмак першого снігу падолиста.
Пожовкле листя, яке приховалося під моїми пальцями, стає схожим на відмерлі спогади до яких не хочеться повертатися. Теплий шарм, яким укутана вся моя голова, починає душити груди, а з них виривається якийсь нерозбірливий крик, схожий на крик божевільного. Дуже багато нецензурної лексики та занадто багато нецензурних думок. Мій власний цензор Щось починає гратися у покер із Зіно Давідоффом. Я займаюся коханням із Астрід Джілберто.
Годинник показує прозаїчний час: 21-15. Маршрутна таксівка їде звідти. Я притуляю свою голову до шкла та бачу, що там залишився масний відтиск мого тіла, якого можна використати для ляльки-вуду. (Ляльки Будди?)
Я йду по снігу, залишаючи астральні візерунки на ньому.
…but the home is nowhere… [5]
Вдома було похмуро та незатишно. Здавалося, що квартира заповнена звуками з іншого світу. Зникало відчуття її тіла та запаху.
Вона десь далеко, а я десь тут. Зовсім не поруч…
Страждання, які переживала Вія, коли зрозуміла свою помилку, було дуже важко описати. Їй почало здаватися, що вона — мати, яка народжувала своїх дітей, створюючи їх зі шматків свого тіла та душі, а потім добровільно віддала о сиротинця. Вона була одночасно налякана та пригнічена. Маленька, ледве помітна лінія, яку вона ледве не переступила, знаходилася вже далеко, але це все не полишало її голову й думок, що розривали її тіло на дві рівні частини.