— Чому ж тут заздрити? — не втямив я, бо воно з похмілля думки, наче риба з солітером: неквапливі й лише поверху ходять.
— Бо ви молодий, підете добровольцем до армії, будете ворога бити, станете героєм японської компанії, а мені сиди та газетки читай про подвиги наших воїнів! Ех! Та був би я хоч на десять років молодшим, пішов би на війну! — старий аж кулаком по столу грюкнув, потім за кулак свій схопився і засичав. Боляче.
Дивлюся я на нього і дивуюся. Наче стара людина, мав би розуму досі нажити, а таке верзе. Мабуть, ніколи у війську не служив, якщо війною марить. У нас у Туркестані наче й війни не було, і газети про нас не писали, та кулі біля вуха подекуди співали, й не одного сіромаху з нашого полку ми у тамтешній гарячий пісок зарили. То якось на війну мені не дуже хочеться.
Коли на вулиці натовп завів «Боже, царя храні». Ну це правильно, бо про Бога і про государя ніколи не зайве згадати.
— У мене два племінники, так уже побігли у добровольці записуватися. З самого ранку! Кажуть, страшні черги у прийомних пунктах! Усі ж бажають на війну, щоб героями стати! — знову старий зітхає. — Я ж ще на турецьку війну хотів піти, але не зміг через хворобу. Запалення легень, звідки й узялося! А коли одужав, наші вже турка побили. Думав, може, ще якась війна буде, але так і не пощастило мені. Тепер же старий я, так і не побачу війни!
— Ну, воно як так, то і так, — кажу йому заспокійливо, а то бачу, що розійшовся дід, наче вовк у вівчарні.
Розкланявся я з аптекарем і вийшов на вулицю. А там всі бігають, кричать, у гурти збиваються. Ну, як подуріли люди. Коли хапає мене хтось за рукав.
— Іване Карповичу! Там Митрофан той-во! — кричить мені хлопчина з наших. Він наймолодший в околотку, і йому зі справ поки хіба що самовар розпалити довіряють та за пиріжками збігати.
— Що, Митрофан? — не розумію.
— Та у чайній крамниці! Японців стріляти зібрався! — кричить малий, а я аж очі закриваю від того крику. Та як не закривай, а скрізь землю не провалишся, хоч і хотілося б.
— Веди! — кажу хлопцю. А сам здогадуюся, що з учорашнього Митрофан спати ще не лягав, десь всю ніч волочився кабаками і до такого стану дійшов, що не те що японців у Києві, а й африканських слонів чи град Кітєж, що з вод Дніпра виступає, уздріти міг спиртовими своїми очима. Він, загалом, чоловік незлостивий та сумирний, але по п’яній справі такий дурний робиться, що нехай Бог милує та заступить.
Хлопець біжить, я за ним ледь встигаю, пробиваюся через натовп. Забігаємо до тієї чайної крамниці, а там всі прикажчики біля стіни поставлені з піднятими руками. Вигляду вони азіатського, в одежах якихось дивних та бліді, наче смерть. Поруч походжає Митрофан та браунінгом своїм розмахує.
— За зраду государя і отєчєства та за підлий напад на наші православні броненосці у Порт-Артурі приговорюю вас, япошок проклятих, супостатів жовтошкірих, нечисть косооку, до смерті! — кричить він. У ногах у нього плазує господар крамниці, вигляду європейського, та молить змилуватися.
— Не стріляти, змилуйтесь! Не японці це ніякі! Не японці! Вони киргиз-кайсаки з Семиріччя! Це я їх за японців видавав, бо люди думають, що справжні японці на чаї добре знаються. Знаєте, як важко зараз колоніальним товаром торгувати, що тільки не зробиш, щоб покупця заманити! І звідки я тут, у Києві, справжніх японців міг узяти? Не японці! Піддані государя-імператора! — верещить господар, наче різаний, та цілує Митрофану чоботи. Тільки невмолимий той.
— А мені вони всі на одну морду, гади косоокі! Жовта загроза! На Білого царя руку підняли! Ну я вам покажу, як на наш православний флот нападати! — і наводить браунінг на прикажчиків, які тремтять, як три волосини на лисині у вітряний день. Бо ж бачать вони, що вистрелить же, дурень, вистрелить, нехай йому грець!
— Митрофане, облиш, це не японці, а наші добропорядні піддані, — кажу тихенько, щоб не перелякати гаспида.
— Ваню! — дивиться він на мене і посміхається. А очі в нього порожні та бездумні, як у немовляти. Так розумію, що вгамувати не вгамую, тут тільки обдурити треба. То зробив серйозний вигляд і як рикну, аж голова ледь на тисячу шматків не розлетілася:
— Я з наказом, Митрофане! Японці десант висадили з Дніпра, зараз Лавру штурмують! Хочуть святі реліквії забрати і Лавру осквернити! Нам із тобою обороняти її доручено, на смерть стояти велено, до останнього набою, за вєру, царя і отєчєство! Хлопці та їх благородіє вже з останніх сил відбиваються! Мерщій на підмогу!
— Лавру хочуть осквернити? — заревів він люто.
— Не дай, Боже! — і давай я хреститися. Митрофан на мене глянув і сам давай хреститися. Але ж браунінг у руці хресне знамення творити заважає, тому Митрофан його в кишеню сховав. А я тільки цього і чекав. Як загилю йому в щелепу щосили. Так він і ліг. Ну, щоб не сильно падав, я його підхопив, поклав обережно, щоб не забився Митрофан.