Наказ дав мені Мельников і далі лежить. Добре все-таки офіцером бути. Ніг не зіб’єш. А мені наказали: піди, Ваню, — і піду, хоч у голові таке робиться, що краще б лягти й аніруш. Але така наша доля, філерська, то пішов. Нічого цікавого від справи не чекав, бо ж ті українствующі, переважно люди сумирні та законослухняні, зброї в них не водиться, проти государя нічого поганого не замишляють. Одне, що хочуть, то мужицькою мовою говорити і пісень співати у вишиванках. Ну той що? Я коли чарку вип’ю, теж тих пісень поспівати люблю у гарній кумпанії. Як на мене, то нехай би собі говорили та співали, у нас і без них мороки вистачає. Але начальству видніше, раз вже послали стежити за мазепинцями, то буду стежити.
Прийшов на місце, раз, другий, чи не тиждень ходив. Якось прибув, а вони якраз співають. «Реве та стогне Дніпр широкий» виконують — голоси в них чудові, баси нутро пробирають так, що хочеться все кинути і до них приєднатися. Я ж свого часу запєвалою цілого полку був. У мене голос гарний, на панський манер тенором зветься — це мені колись один професор, у якого донька з есдемами вешталася, казав, а він на тому знався. Ото ледь не заспівав, але не положено мені без крайньої потреби з бунтівниками пісні виспівувати і про службу забувати. І саме вчасно схаменувся, бо одного типа підозрілого запримітив поруч. Не сподобався він мені з першого погляду. Шинелька студентська не по розміру, дрібний сам, на носі сині сонцезахисні окуляри, шарфом замотаний, капелюха на очі насунув. Стоїть собі, й теж ніби газетку читає та від холоду пританцьовує. Чого ж він, коли мерзне, в трактир через дорогу свою газетку читати на зайде? Підозріла персона та й годі. Ет, шкода, що нікого з поліції поруч не вештається, а то б я шепнув перевірити документи у цього жевжика. Стою собі осторонь, щоб він мене не бачив.
Аж ось мої мазепинці наспівалися і почали розходитися, то я за одним пристав, у чорному пальті з єнотовим коміром. Я київських мазепинців майже усіх в обличчя знаю, а його персона мені невідома. І що дивно, зовсім не схожий він на мазепинця, бо пика у нього азіатська.
Йду за ним, а той, у шинельці студентській, за мною рушив. Де це таке бачено, щоб за філером охранки стежили? Тут тільки мені государем довірено зовнішнє стеження. Зажди-но, голубе, хвильку, зараз ти мені розкажеш, хто тебе приставив до мене і чого тобі треба. Забіг я у крамничку.
— Що ізволітє? — питає прикажчик.
Роззирнувся я — а що я ізволити можу, коли тут дамськими панталонами торгують, та ще й недешевими?
— Та я так, погрітися, — кажу.
А прикажчик відразу давай мені на двері показувати.
— Тут тобі не грілка, а серйозний заклад, йди звідси, Ванько!
Схопив мене за комір кожуха і штовхає до виходу. Я й не пручаюся, мені зовсім трохи часу треба було виграти. А ось і хвіст мій щойно промайнув у вікні. Вискочив я з лавки і за ним. Бачу, роззирається, сердега, не розуміє, куди це я подівся. А я ось, тут я. Підкрався на м’яких лапах, а потім як стрибнув на нього і в підворіття затягнув. Та він теж не промах виявився, одразу садонув мене головою в носа і вирвався. Та я йому підніжку встиг підставити. Він гепнув на землю, але я теж на ногах не втримався. Та одразу браунінга вихопив і цілюся йому просто межи очі.
— Давай документи свої і викладай швиденько, чого ходиш за мною, — кажу строго. Але мовчить він, лише з-під окулярів своїх люто зиркає.
— Ну тоді тебе арештовано, іменем государя. В околотку розкажеш, чому перешкоджав роботі поліції, — кажу. Тут пожвавішав він, усміхається радісно, ніби друзяку старого зустрів.
— Що ж ви одразу не сказали, що є блюстителем закону?
— Бо не положено на таємному завданні кожному стрічному таке розпатякувати, — буркнув я сердито, — так якого дідька ви, дорогенький, перешкоджали мені виконувати службовий обов’язок?
— Токмо по прикрому непорозумінню, а не зі злого умислу. Бо як патріот щиро хотів допомогти нашому любому отєчєству і віддати у суворі руки правосуддя небезпечного японського шпигуна, за яким вже третій день пильно стежу, — каже той тип у студентській шинельці.
От же правду люди кажуть — краще з розумним загубити, ніж із дурним знайти. А я з дурним загубив свого клієнта. Як тільки війна з японцем почалася, немає нам спокою від тих пильних обивателів, що самотужки ворожих шпигунів у нас, у Києві, ловлять. І ті вихрести із «Союзу руського народу» щодня з іконами та портретами государевими містом ходять. Ось сьогодні мало не забили до смерті двох бухарських купців, що були тут у торгових справах. Довелося сотню козаків викликати і нагайками розганяти патріотів, бо, бач, примарилося їм із п’яних очей, що то японці. А про Митрофанові витівки вже не згадую.