— Ось ви, Іване Карповичу, поїхали б до Японії? — питає Федька.
— Та ні, — кажу.
— Чому? — всі дивуються.
— По-перше, філер мусить бути непомітним. А якщо там всі косоокі, то мене за версту бачитимуть. Що то за робота? А по-друге, і країна не дуже, бідні вони там як церковні миші. Я ж он у журналі «Навколо світу» читав. Їдять один рис, а рибу лише по великих святах. П’ють гарячу рисову горілку, столів не мають, наче свині з підлоги їдять! Що там казати, навіть самовара не знають! Тьху! Навіщо таке комусь потрібне, — дивуюся вже я.
— А от люди кажуть, що як завоюють ту Японію, то всі косооких поділять і віддадуть у кріпацтво. Солдату кожному по десять душ, офіцерам по сто, а починаючи з полковників, так по тисячі! Уявляєш! — Федька аж слину розпустив. — Оце б на війну потрапити! А ще там, кажуть, золота багато! Коштовностей всіляких!
І всі давай про це балакати. Ну зовсім люди показилися. Яке ж там золото та коштовності, коли у людей не життя, а піст суцільний без розговіння? Ані тобі холодцю, ані шиночки, ані сальця вудженого чи ковбаски домашньої або хоча б кров’янки якої. Тьху!
Я аж вийшов, щоб не слухати, як дурні думкою багатіють. Тут бачу Митрофан повертається. Обличчя аж сіре, погляд переляканий, голову в плечі свої широченькі втиснув, виглядає, наче цуцик побитий.
— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже.
— Доброго. Де це ти подівся? Вже хвилюватися почали за тебе.
— Та той, відлежувався.
— Після чого це?
— Та не повірите.
— Що?
— Ото пам’ятаєте, як гуляли ми після анархістів?
— Пам’ятаю. Ти ж після того і зник.
— Ага, зник. А до тями прийшов зв’язаний у чайній крамниці на Подолі.
— І що ти там робив?
— Та і сам не знаю. Мене розв’язали, чаєм напоїли і на візника дали.
— Хто це такий щедрий?
— Та власник крамниці й прикажчики його косоокі. Я в них питати почав, що трапилося, та хазяїн мовчить, а вони по-своєму кудахкають, годі те зрозуміти.
— Та що там розуміти? Живий і добре.
— Та добре, але не добре, Івану Карповичу, — кривиться Митрофан.
— Що таке?
— Браунінг я свій просвистів, — киває головою винувато. — Оце останні дні тільки і робив, що шукав його. Але не знайшов.
— Як просвистів? — суплю я брови.
— А так. Немає браунінга. Ех! — розводить руками.
— Ну, Митрофане, тоді готуйся. Зараз же за законами військового часу за втрату службової зброї розмова коротка — повісять тебе на Лисій горі за вироком військово-польового суду. Наказ такий прийшов зі столиці.
Митрофан вирячився на мене, наче баран на нові ворота.
— Як же повісять? У мене ж батьки у селі старенькі та немічні, як вони житимуть без мене, я ж один син у них! Я їм половину жалування свого щомісяця надсилаю. А матуся моя все невістку чекала побачити. Вона завжди мене шпетить, коли я їх провідую, чому я досі одинаком живу…
— Бідні моя мама, вони ж мені казали тоді, щоб я в жандарми не йшов… — аж завив Митрофан.
— Авжеж, бідна, бо син дурень. А ну припини скиглити! — наказую йому. Простягнув Митрофану його браунінг і кажу суворо. — Дивися, Митрохо, цього разу я тебе врятував, бо так і знав, що гульбенити підеш і голову загубиш, не те що пістолета казенного. Але запам’ятай, це востаннє я тебе рятую. Наступного разу підеш під трибунал.
Ох як він зрадів, підхопив мене на руки, наче пушинку, і давай витанцьовувати.
— Іване Карповичу! До кінця життя пам’ятати буду! Віддячу, віддячу! — волав. Ледь відправив його подалі, щоб зі своїми дикунськими радощами у такий важкий для отєчєства час на очі начальству не втрапив.
Тільки з Митрофаном розібрався, коли Мельников прийшов. У шинелі, при шашці, блідий та серйозний.
— Ваню, їду до столиці! Буду височайшої аудієнції просити, бо не дозволяє мені офіцерська честь у такий час у тилу відсиджуватися! — і пішов трохи нетвердою ходою. Я побіг, двері відчинив, потім візника зупинив. Мельников наказали на вокзал їхати.
— Ваше благородь, а речі? — питаю.
— Які там речі, Ваню! З палаючим серцем їду на захист Вітчизни і цього має вистачити!
Так і поїхав. На місце Мельникова призначили такого собі ротмістра Добрянського, що раніше у Варшаві служив. А той ротмістр неабиякий мудрагель, наскрізь людину бачить. Боронь боже, у звіті якісь зайві витрати дописати, одразу на чисту воду виведе. Мельников теж не дурний був, але трохи давав хлопцям скрутити. А цей — ні. Горілки не вживає, до баришень та карт інтересу не виявляє, за що інші пани офіцери його не дуже поважають, а за очі навіть посміюються над ним. Але на службі сидить ротмістр Добрянський до глупої ночі, ані собі, ані іншим спуску не дає, бо дуже вже мріє кар’єру зробити і шукає гучну справу, та таку, щоб на усю імперію прогриміла.