— Так. — І пішов собі, як приморожений.
А я бігом до Добрянського. Доповів про заворушення серед українствующих.
— Кістки, «Кобзарі», збір під Каневом дев’ятого березня? — перепитав мене їх благородь. — І для чого це все?
— Не можу знати!
— Тоді поїхали до професора Бузинова-Семиножкова, він має знати.
Поїхали ми. Той професор, Бузинов-Семиножков, головний спеціаліст був по українствующих, казали, що на нюх міг пізнати, або по гівну. Лише чайну ложку варто було йому з’їсти, як міг професор з’ясувати чи то українствующий срав, чи патріот нашого отєчєства. У нас того Бузинова-Семиножкова запрошували іноді, коли щось незрозуміло з мазепинцями було. Раніше запрошували Шульгіна, теж великого спеціаліста по українствующих, але він останнім часом почав ціну велику заламувати, то ми перейшли на Бузинова-Семиножкова, на якого малися якісь гачки, тому він задарма працював.
Приїхали до професора, той сам нам двері відчинив, запустив до будинку. Тхнуло там добряче псиною і гавкіт чувся.
— Що це ви, професоре, собаками зайнялися? — спитав Добрянський.
— Та оце виводжу породу собак, щоб могли українствующих розпізнавати. Воно ж зручно, що от береш собачку таку, заходиш, наприклад, в університет, там уже всіх студентів та викладачів вишикували. Йдеш уздовж рядів із такою собачкою, на кого вона гавкне, того і виганяти треба, бо українствующий. Зручно та швидко!
— Ну так, все ж не гівно їсти, — погоджується Добрянський, а Семиножков від цих слів червоніє і дратується, але стримується.
— Спробував вівчарок, але вони не підійшли, тому пуделями зайнявся. Вже є один, який майже стовідсоткову точність дає, — веде про собак професор. — Зараз от покажу. Табачок! Табачок! — кличе.
З-за дверей вискакує пудель, огидний такий, із борідкою і сумними, многомудрими очима неодноразово битого. Дивиться на Бузинова-Семиножкова.
— Фас, Табачок, фас! — кричить професор.
Пудель кидається до нас із Добрянським, обнюхує всіх, якось підозріло на мене дивиться, а я непомітно руку на браунінг свій поклав. На мить подивилися ми з собачкою очі в очі, й відбігла ця потвора хвостата.
— От бачите! Чисті ви від українства, не відчув Табачок у вас цієї зарази! Хороший Табачок, розумний Табачок, — професор дає пуделю кісточку, з якою той тікає.
— Ми до вас, професоре, у справі, — каже Добрянський і розповідає про плани українствующих. — Що б це воно все значити може?
— Не знаю, але нічого хорошого! Змова це, змова! — аж кричить професор, який, поки слухав Добрянського, то дуже збудився. Руки ламає, дихає важко. — На пагорбі у Каневі могила Шевченка, апостола українствующих! А 9 березня — день його народження!
— А кістки та «Кобзарі» навіщо?
— Цього не знаю. Але щось недобре готують! Зупинити їх треба! Арештувати негайно! Козаків викликайте! — аж кричить Бузинов-Семиножков. Від криків тих і Табачок починає гавкати, мало не розривається.
— Тихо! — гримає Добрянський. — Тобто не знаєте, що вони можуть із «Кобзарями» робити?
— Не знаю. Але знаю, що погане щось і противне государю-імператору!
Професор би і далі кричав, але Добрянський йому дав у лоба кулаком і наказав мовчати.
— Якщо хоч слово комусь скажеш, підеш до тюрми. Сам знаєш, за що!
З тим ми і поїхали. Добрянський наказав очей із Вєліханова не спускати.
— Подивимося, що це вони замислили.
— Може, арештувати їх і все? — пропоную я.
— А за що арештовувати? «Кобзар» — книга не заборонена, кістки теж до справи не пришиєш. Нема за що, поки брати, почекаємо. А ти зв’язки шукай іноземні! Щоб змова іноземних держав була!
— Слухаюсь!
Тільки ніяких іноземних зв’язків не виявилося. Самі українствующі старанно готувалися. Спочатку накупили тих «Кобзарів», з усього Києва звезли, потім повантажили їх на потяг, мало не вагон вийшов, повезли до Канева. Туди ж і кістки доправили. А ще гарматку невеличку, козацьких часів. Казали, що колись у війську Івана Сірка вона була.
Восьмого березня увечері зібралися у Каневі всі українствующі, навіть з інших міст багато приїхало. Кількістю двісті тридцять сім осіб! У Канів і Добрянський приїхав, узявши про всяк випадок професора.
Мазепинці трохи в готелі поспілкувалися, а як темніти почало, то пішли на пагорб, який звався Чернеча гора і де саме могила Шевченка була. За мазепинцями поїхали вози з книгами та кістками. А ще дві бочки самогону-перваку.
— Пиячити збираються? — здивувався всьому цьому Добрянський і наказав сотні козаків бути напоготові.
— Діяти за моїм наказом. Якщо подам червону ракету, то атакувати, — нагадав Добрянський козацькому осавулу.