Десь тільки через півгодини вибрався я з тих густих гречаних хащ. Дамочка лежить поруч, дивиться замріяно і тонку ароматну сигаретку курить. І мені вперше після служби у Туркестані теж затягнутися схотілося, аж замлоїло… Та робота є робота. Підхопився я та й показую їй, що за інструментом сходжу і тоді вже повернуся справу робити. Вийшов за ріг подих перевести. Думав, що ж далі робити. Але буває так, що на ловця і звір біжить. Бачу йде якийсь чолов’яга, несе інструмент мулярський у ящику, захляпаному глиняним розчином. Я до нього. Виявилося, що він три роки у Петербурзі працював і тут руським будинки будував, то російською так-сяк розмовляв. Дав я йому три рублі відступного за ту дачу і попросив інструмент на день позичити. Тільки з інструментом він вперся — не дам і все. Довелося ще два рублі накинути та у трактирі горілки йому штоф купити. Чухонці, як я помітив, випити не дурні, зовсім як жителі великоруських губерній. Тільки б зранку і хлистали.
Я з годину почекав і повернувся до дачі. Там вже пусто було, розійшлися кудись товариші, тільки той Володінька сидів за столом та щось зосереджено писав. Я йому вклонився, він кивнув у відповідь, не відриваючись від своєї писанини. На кухні Надя з Ольгою готували обід.
— О, красунчик повернувся, — зраділа мені Ольга.
— Припини! — сердито зиркнула на неї Надія.
— А ти знаєш, він чоловік — пречудовий. Ну, звичайно, не вистачає елегантності та манер, а ось чоловічого здоров’я не позичати. Так мене заморив, що все з рук валиться, — мрійливо зітхнула Ольга.
— Та я бачу! Ось чому я і проти блуду, бо після нього яка там революція! — сердиться Надя.
Ольга усміхнулася зверхньо.
— Революція, Надінько, — це не розведене вино, це жага і свобода, коли небезпека гріє кров і кожен день проживаєш як останній. Це коли в кишені фальшивий паспорт і револьвер у сумочці, а на п’яти наступає охранка. Ось коли я була в бойовій організації есерів, це було справжнє…
— Ольго, ти випадкова людина у нашій партії, я взагалі не розумію, як ти в нас опинилася з такими поглядами, — дивується Надя.
— Я пішла від есерів, коли порвала з попереднім коханцем. Він був есером і виявився мерзотником. Взагалі, мені нецікаво сперечатися, хто правий — Маркс чи Каутський, і нудно слухати ваші безглузді дискусії, схожі на суперечки талмудистів. Я своїх поглядів не приховую, але твій Володінька чомусь, попри це, вважає мене корисною для партії й мені у вас теж подекуди буває цікаво. Ось як зараз… — Ольга дістала срібний портсигар і припалила папіроску. Я зловив на собі її погляд — гострий, пронизливий…
Вони балакають між собою, а я починаю пічку ладнати. Зробив розчин глиняний, затираю дірки. Потім Ольга пішла на станцію за газетами. Залишилися ми з Надею. Вона щось біля плити шпорталась, а потім сіла і зітхнула. Я тим часом дірки всі замастив, прикрив їх капустяним листям, щоб коли підсихали, не тріскався розчин. Помив руки і показую, що можна приймати роботу. Надя подивилася на ту пічку неуважно, видно, що про щось інше думала. Показую їй, що розплатитися було б добре. Полізла вона до скриньки, яка на полиці за книгами стояла. Дістала звідти гроші. Кладе на долоню мені монети, а потім як схопить мене за руку. І як подивиться! А очі аж палають. Що то за вогонь, я знаю. Розпалилася жіночка від балачок та прикладом Олиним. І з того, як вона палає, видно, що революція у її чоловіка всі сили забирає, на жінку вже не залишається. Не можна так, бо як сам жінку не глядітимеш, так інші знайдуться. Ось у нас теж таке трапилося кілька років тому. Служив у нас ротмістр Кандауров — хорошим офіцером був, у зуби підлеглих не бив, отєчєство та государя понад усе любив, підлеглим спуску не давав і сам мало не ночував на службі. А через те жінка з якимось гусаром заїжджим втекла і записку лишила, мовляв, пробач, любий, не можу я так більше жити. Так і пустив бідолаха-ротмістр собі кулю в скроню. Ось так буває…
А та Надінька як кинеться мене цілувати. Її м’які та вологі губи пожадливо хапають мене… От дідько, я ж не заводський жеребець, що ж мені тепер робити? Ну не красуня писана, але й наче не така вона вже страшна, переконую себе. Ну видно, що за революцією забракло часу на себе — губки підвести, припудритись та й убратися елегантніше — їй наче статки дозволяють. Та нічого, думаю, вже якось вийде. Притиснув її до стіни, давай сукню задирати. А тут її Володя з залу гукає. Вона, наче з маячні випірнула. Подивилася на мене перелякано, відштовхнула і побігла на двір. Перед тим ще й ляпаса вліпила ні за що. Ось так — за моє жито мене ж і бито. Ото зрозумій тих бунтівниць…