Добре його благородію тішитися, а я не на жарт злякався, коли за Ляпою почали стежити Бенціонові посіпаки. Тому треба було йому в германському консульстві з’явитися хоч кілька разів, кров із носа треба було, щоб навіть не сумнівався Бенціон, що Ляпа дійсно з їхнього дипломатичного корпусу. Тому для германців ми сплели байку, що в Ляпи, себто фрегатен-капітана германського військового флоту Зігфріда фон Рогге, одеські босяки гаманця витягли разом із паспортом. Та німці його за свого відразу прийняли, консул навіть кофієм пригощав — мовляв, не дивуйтеся, багато наших підданих тут у такі халепи потрапляє, бо навіть у цій дикій Росії Одеса є найжахливішим місцем. Ось нещодавно тут в одного нашого моряка навіть парадного мундира поцупили. Обіцяв консул Ляпі новий паспорт швидко зробити і з грошима допомогти, щоб той міг повернутися на любий фатерлянд із цієї жахливої та дикої країни. А ще більше я боявся і Бога молив, щоб бандити не зазирнули у ту валізу, на яку Ляпа документи міняв, бо вбили б його на місці й теку оту ми більше б ніколи не побачили.
— А як тобі вдалося німецький мундир роздобути? — питає Мельников.
— То дурниці, ваше благородіє, навіть мови не варто, — відповідаю ніяково.
— Та ж кажи вже, що тут таїтися, — регоче Мельников.
— Я позичив у сусідній пивнушці кашкета посильного із пральні, потім прийшов у готель до одного німця. Він сам і віддав мені свого мундира, ще й черевики. Казав, щоб я добре їх наваксував, а на чай тільки п’ятака дав, скнара. Тепер нехай знає, що тут йому не якийсь там Берлін, а Одеса, і речі свої треба пильнувати.
— Чортяка ти, Ванька, — сміється Мельников. — Ну, давай вип’ємо!
Націдив він повний келих шампанського і випив. А я тільки пригубив, бо і не люблю того кисляччя, та й не п’ється мені, бо знаю з якими людьми і в які ігри почав грати. Такі не вибачають, коли їм газету порізану замість грошей підсунули. Не так за втрачені гроші, як за те, що дурнями їх виставили. Тому не п’ю та час від час у вікно зиркаю.
— Ваша благородь, гляньте у вікно, тільки обережно.
Визирнув Мельников і зблід. Пасуть нас, стоять громили Бенціонові, чекають. Зараз вони розлючені, церемонитися не стануть, просто тут можуть покласти. А воно вмирати не хочеться, а коли врятувався дивом, то й поготів.
Заклякли їх благородь, думають, що робити. А я тим часом постукав до дверей, що вели у сусідній номер. Мельников і не помітив, стоїть, вус гризе, коли голос із-за спини жіночий.
— Доброго дня, панове. — Та ще який голос! Любушкин! А в неї не голос, а мед, та що там мед, із дікалоном мед, чи чим там у раю поять! Ох і Любушка! Та вона одним голосом і розстріляти може, і воскресити!
— Ось ви, Іване Карповичу, казали, що ваш пан дівчат із борделів визволяють, відколи його наречену викрали злодії та продали до Константинопольського борделю, де вона і померла від туги за коханим. А ваш пан просто звичайний жандарм, та ще й парсуна його мені неабияк знайома. Всі ви, мужчини, брешете, щоб свого добитися…
Мельников аж підскочив.
— Ванько, мерзавець, це що таке, до дідька?
— Так ваше благородіє, ви ж самі казали, що за ту теку проси, що хочеш. Так я одне у вас прошу — визволіть Любу із борделю. Вона хороша і нове життя хоче розпочати. Ми ж їй можемо паспорт зробити замість того жовтого білета?
— Ванька, ти що, маку наївся? Нам звідси не вибратися, перестріляють нас бандити, а ти дурницями займаєшся, ще й цю проститутку нам на шию повісив! — кипить Мельников.
— Всі ви мужчини одинакові, у вас одне на умі — попользуватися і кинути дєвушку напризволяще. А я думала що ви, Іване Карповичу, інший, — ображено протягнула Люба і так сіпнула носиком, що в мене і земля з-під ніг. Оце був колись у Туркестані землетрус, так то, я вам скажу, дрібниці у порівнянні з тим, як Любушка носиком сіпнула!
— Ваше благородіє, — кажу. — За бандитів не ізвольтє хвилюватися. З ними я щось придумаю. А ось Любушці паспорт потрібен. Вона нам неабияк допомогла, саме вона і закинула Бенціоновим людям, що її клієнт, німецький офіцер, цікавився вашими паперами. Їй після цього не жити.
— Так, так, — підтвердила Любаша. — Вб’ють, вони зради не пробачають.