Кен Фоллетт
Стовпи землі
Подяки
Особлива подяка Жанові Ґімпелю, Джеффрі Гіндлі, Ворренові Голлістеру й Маргарет Вейд Лабарж за те, що поділилися своїми енциклопедичними знаннями з історії Середньовіччя.
Також дякую Єнові та Марджорі Чепменам за терпіння, підтримку й натхнення.
Вступ
Ніщо й ніколи не йде за планом.
Багато кого здивували «Стовпи землі» — зокрема й мене. Я був відомий як автор трилерів. У письменницькій справі, коли твоя книжка мала успіх, вважається доцільним писати те саме щороку — і так до кінця життя. Клоуни не повинні грати Гамлета; попзіркам не варто писати симфонії. Я ж не мав ставити на кін свою репутацію та писати щось нехарактерне для себе, ще й таке амбітне.
Крім того, я не вірю в Бога. Мене не можна назвати релігійним. Як каже мій агент, моя найбільша проблема як письменника полягає в тому, що я не стражденна душа. І останнє, чого від мене чекали, — це історія про будівництво церкви.
Тому «Стовпи» не схожі на книжку, яку міг би написати я. Я і написав її якимось дивом — починав, зупинявся, відкладав на десять років.
І ось як це сталося.
Коли я був малий, моя родина належала до пуританської релігійної групи, що звалася «Плімутське братство»[1]. У нашому розумінні церква — це порожня кімната з рядами стільців, що оточують стіл у центрі. Ікони, статуї та будь-яке оздоблення були заборонені. Ця секта також не схвалювала відвідування своєю паствою інших церков. Тому я виріс необізнаним щодо пишнот європейської церковної архітектури.
Я почав спроби писати романи, коли мені було під тридцять і я працював репортером лондонської газети «Івнінг Ньюз». Я усвідомив, що ніколи особливо не цікавився міськими краєвидами й що мені бракує словникового запасу, щоб описати будівлі, де мої персонажі переживають свої пригоди. Тому я купив «Нариси європейської архітектури» Ніколауса Певзнера[2]. Ця книжка відкрила мені очі на архітектуру в цілому, а особливо — на церкви. Певзнер з непідробною пристрастю писав про готичні кафедральні собори. Він зазначав, що винайдення стрілчастої арки було тим рідкісним явищем, коли розв’язання технічного завдання (як зробити церкву вищою) виявилося водночас прекрасним і величним.
Невдовзі по тому, як я прочитав книжку Певзнера, газета відправила мене в місто Пітерборо на сході Англії. Я вже давно забув, про що саме мав написати, але назавжди запам’ятав, що зробив, коли закінчив свої справи. Я мав годину до поїзда на Лондон, тому, пам’ятаючи про захопливі й пристрасні описи середньовічної архітектури в Певзнера, пішов подивитися на собор Пітерборо.
І то була незабутня мить.
На західному фасаді собору є три великі готичні арки — немов двері для велетнів. Інтер’єри старіші за фасад — усередині аркада звичайних круглих нормандських арок, що велично тягнуться до вівтаря. Як усі великі церкви, вона і смиренна, і прекрасна водночас. Але то було ще не все. Завдяки книжці Певзнера я здогадувався, скільки праці це вимагало. Я знав історію зусиль, яких людство докладало до того, щоб будувати дедалі вищі й красивіші храми. І зрозумів, яке місце посяде ця будівля в історії — моїй історії.
Я був захоплений собором Пітерборо.
Відвідання соборів стало для мене хобі. Щокілька місяців я їхав у якесь старе англійське місто, селився в готель і вивчав собор. У такий спосіб я побачив собори в Кентербері, Солсбері, Вінчестері, Глостері та Лінкольні — кожен по-своєму унікальний, кожен зі своєю неповторною історією. Більшості людей вистачає години, щоб «обійти» собор, я ж старався мати в розпорядженні кілька днів.
Уже сам камінь може чимало розповісти про історію будівництва: початок і зупинки, пошкодження та відновлення, розширення в часи процвітання й вітражі на честь заможних панів, які за це платили. Розташування собору в місті — це також окрема історія. Лінкольнський собор зведений через дорогу від замку, релігійна й військова сила стоять попліч. Вінчестерський — оточений охайною мережею вулиць, спланованих середньовічним єпископом, що бачив себе містобудівником. Солсберійський собор у тринадцятому столітті перенесли з вигідного в оборонному плані пагорба — де й досі можна побачити руїни старої будівлі — на відкрите місце, на луки, що символізувало настання сталого миру.
Але мене постійно гризло одне запитання: навіщо будували ці собори?
Є прості відповіді: у славу Господа, через марнославство єпископів тощо, — але вони не задовольнили мене. Середньовічні собори — то дивовижний європейський феномен. Ті, хто будували їх, не мали спеціального обладнання, не розуміли математики будівництва, вони були вкрай бідні: найзаможніший із принців жив гірше за, скажімо, в’язня в сучасній тюрмі. Але вони створили найпрекрасніші споруди у світі й зробили це так добре, що й нині, через багато століть, ті стоять непорушно, і ми маємо змогу вивчати їх і милуватися ними.
2
Британський мистецтвознавець німецького походження (1902–1983), відомий працями, присвяченими архітектурі.