— Хлопець знайде нову наречену та розділить із нею домівку. Він може із цілого графства обирати, — сказав Альфред надтріснутим підлітковим голосом. — Клянуся Богом, це він.
Він дивився вдалину, через лан, і всі глянули в тому ж напрямку. Із селища галопом скакав кінь, здіймаючи куряву на стежині. Альфред побожився, побачивши розміри та швидкість тієї коняки: вона була здоровезна. Том уже зустрічав цих тварин, а от Альфред, схоже, ще ні. То був бойовий кінь, що в пахолку сягав людині до підборіддя, із широкою спиною. Таких коней в Англії не вирощували — їх завозили з-за моря, і коштували вони божевільних грошей.
Том поклав недоїдений хліб у кишеню фартуха, зіщулився проти сонця та подивився на той край лану. Вуха коня були притиснені до голови, ніздрі роздувалися, але Томові здалося, що голову той тримає високо — ознака того, що він іще слухався вершника. І справді — коли вони наблизилися, вершник відхилився назад, щосили тягнучи віжки, і здоровезна тварина сповільнилася. Том уже відчував, як здригається земля в неї під копитами. Він озирнувся, видивляючись Марту, щоб підхопити її на руки й захистити. В Агнеси було те саме на думці. Але Марти ніде не було видно.
— У полі, — сказала Агнеса, але Том уже зрозумів сам, і великими кроками прямував до краю лану. Він із тривогою оглянув хвилі пшениці, але дитини не побачив.
Єдине, про що він думав, — це сповільнити коня. Том вийшов на дорогу та рушив йому назустріч, розпроставши руки. Кінь побачив його, підвів голову, щоб вдивитися, і пішов повільніше. Аж тут, на Томів страх, вершник підострожив коня.
— Чортів дурень! — проричав Том, хоча їздець не чув його.
Саме тоді Марта вийшла з лану на дорогу, за кілька ярдів[12] від Тома.
На якусь мить Том застигнув на місці в німій паніці, а потім із криком стрибнув уперед, вимахуючи руками; але перед ним був бойовий кінь, навчений незворушно йти в атаку крізь юрми, що волали та брязкали зброєю. Марта як укопана стояла посередині вузької стежини, зачарована видом величезної тварини, яка наближалася до неї. Том у розпачі зрозумів, що не встигне дістати її раніше за коня. Він нахилився, торкнувшись рукою колосків пшениці, і в останню мить кінь рвонув в інший бік. Стремено вершника зачепило гарне Мартине волосся; копито залишило круглий слід у землі поруч з її босою ногою; кінь пронісся повз них, обсипавши їх обох пилом, і Том підхопив доньку на руки й притиснув до серця, що несамовито стукотіло.
Том стояв так хвильку, відчуваючи неймовірне полегшення: ноги стали ватними, усередині розлилась якась млость. Потім його охопила дика лють через нерозсудливість недоумкуватого молодика на здоровезному бойовому коні. Він сердито підвів на нього очі. Лорд Вільям сповільнив коня, відкинувшись назад у сідлі, впираючись ногами у стремена й натягуючи віжки. Кінь повернув, щоб об’їхати будівництво. Він мотнув головою, брикнув, але Вільям міцно тримався в сідлі. Він пустив коня легким галопом, а потім — риссю й зробив велике коло.
Марта плакала. Том віддав її Агнесі та чекав на Вільяма. Юний лорд був високий, зграбний хлопець років двадцяти, із солом’яним волоссям і вузькими очима — здавалося, він постійно мружить їх на сонце. Убраний у коротку чорну туніку, чорні рейтузи й шкіряні черевики з ремінцями, що оплітали ногу до коліна, він зграбно сидів верхи та, здавалося, зовсім не переймався тим, що сталося. «Недоумок навіть не знає, що він мало не накоїв, — гірко подумав Том. — Шию б йому скрутити».
Вільям зупинив коня перед стосом колод і звисока подивився на будівельників.
— Хто тут головний? — спитав він.
Том хотів сказати, що вбив би його, якби Вільям поранив його донечку, але вгамував свій гнів — немов грудку жовчі проковтнув. Він підійшов до коня й узяв його за вуздечку.
— Я головний майстер, — суворо відповів він. — Мене звуть Томом.
— У цьому будинку більше нема потреби, — сказав Вільям. — Розпусти своїх людей.
Саме цього Том і боявся. Але він сподівався, що Вільям гарячкує та що його можна переконати. Том зробив над собою зусилля й заговорив дружнім і розважливим тоном.
— Але вже стільки зроблено, — почав він. — Навіщо марнувати гроші? Коли-небудь будинок вам знадобиться.
— Не треба мене повчати, Томе Будівнику, — відповів Вільям. — Усіх вас звільнено.
Він смикнув віжки, але Том міцно тримав вуздечку.
— Відпусти мого коня, — з погрозою сказав Вільям.
Том судомно ковтнув. Юний лорд от-от мав знов пустити коня. Муляр сунув руку в кишеню, намацав і дістав недоїдену хлібну скоринку. Він дав її коневі, той нахилив голову й узяв хліб.