— Ми йдемо в Кінгзбриджський пріорат, — сказав Том.
— Кінгзбридж!
Мати почала легенько тремтіти. Джек намагався зрозуміти, чому саме.
Том не звернув на те уваги.
— Минулого вечора я чув, що там новий пріор, — продовжив він. — Зазвичай новий настоятель прагне полагодити або перебудувати храм.
— Старий пріор помер?
— Так.
Це чомусь потішило матір. «Напевне, вона знала старого пріора й не любила його», — подумав Джек.
Нарешті Том розчув тривожні нотки в її голосі.
— Тобі чимось не подобається Кінгзбридж? — спитав він.
— Я була там. Туди день з гаком іти.
Джек розумів, що насправді аж ніяк не довгий шлях турбує її, але Том не міг того второпати.
— Навіть трохи довше, — сказав він. — Але завтра вдень будемо там.
— Добре.
І вони пішли далі.
Трохи згодом Джек відчув біль у животі. Певний час він думав, що то може бути. Його не поранили в замку, і Альфред не бив його от уже два дні. Лише згодом він уторопав, що то.
Він знову був голодний.
Розділ 4
I
Кінгзбриджський собор справляв похмуре враження. То була низька, приземкувата й масивна споруда з грубими стінами й крихітними віконцями. Він був збудований задовго до народження Тома, коли будівники не розуміли важливості пропорцій. Томове покоління вже знало, що рівна, правильно збудована стіна міцніша за товсту, і в таких стінах можна робити великі вікна, якщо верхню частину виконати у формі ідеального півкола. Здалека храм здавався кривобоким, і коли Том наблизився, він зрозумів чому: одна з двох веж-близнюків у західній частині завалилася. Він зрадів. Новий пріор напевне захоче її відбудувати. Надія окрилила його. Том відчував розпач після того, як його наймач в Ерлскаслі зазнав поразки в битві й був узятий у полон у нього на очах. Том був не спроможен стерпіти ще одне таке розчарування.
Він подивився на Елену. Тома досі лякало те, що вона може покинути його, якщо переконається, що він не здатен знайти роботу, перш ніж усі вони помруть з голоду. Вона усміхнулася йому та знову насупилася, дивлячись на масивні обриси собору. Том помітив, що їй завжди незатишно поруч із священниками й ченцями. «Може, це через те, що ми з нею не в освяченому церквою шлюбі?» — думав він.
На подвір’ї пріорату вирувало життя. Томові доводилося бачити і сонливо-ліниві монастирі, і заклопотані, але Кінгзбридж був чимось винятковим. Здавалося, тут влаштували велике весняне прибирання на три місяці раніше, ніж треба. Біля стайні двійко ченців чистили коней, третій займався упряжжю, а послушники вигрібали гній зі стійла. Інші ченці підмітали й вимивали гостьовий будинок поряд зі стайнею, а неподалік стояв віз соломи, що нею мали вистелити чисту підлогу.
Проте на впалій вежі ніхто не працював. Том роздивився руїни. Схоже, споруда завалилася кілька років тому, бо мороз і дощі вже сточили краї зламаного каміння, вапняний розчин вимило, а шматки мурування вгрузли на дюйм-два[68] в м’яку землю. Те, що ремонт так довго відкладали, здавалося неймовірним, адже соборні церкви мали бути величними. Старий пріор, мабуть, був або ледачий, або недбалий, або й те й інше разом. Том, схоже, з’явився саме тоді, коли ченці почали думати про відбудову. Йому пощастило опинитися тут у слушний час.
— Ніхто не впізнає мене, — сказала Елена.
— А коли ти була тут? — спитав Том.
— Тринадцять років тому.
— Тоді не дивно, що тебе забули.
Коли вони йшли уздовж західного фасаду собору, Том відчинив одні з велетенських дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У темній, похмурій наві з грубими колонами й старовинною дерев’яною стелею кілька монахів білили стіни віхтями на довгих жердинах, а решта мела утоптану земляну підлогу. Було очевидно, що новий пріор вирішив навести лад у монастирі. То був обнадійливий знак. Том зачинив двері.
За собором, на кухонному подвір’ї, навколо ночов із брудною водою скупчилися послушники, які камінцями зішкрябували кіптяву та пригорілий жир із казанків та іншого кухонного начиння. Їхні руки почервоніли від крижаної води. Вони побачили Елену, захихотіли й відвернулися.
Том спитав зашарілого послушника, де йому шукати келаря. По правді, йому варто було б звернутися до ключаря, адже саме той відповідав за стан будівлі храму, але з келарем легше було знайти спільну мову. Рішення, врешті-решт, однаково було за пріором. Послушник указав на підвал одного з будинків на подвір’ї. Том рушив туди та ввійшов у відчинені двері, а Елена з дітьми пішла за ним. На порозі вони зупинилися, вдивляючись у напівтемряву.