Том одразу відзначив, що ця споруда новіша за церкву й краще збудована. Повітря було сухим і не смерділо гниллю. Від запахів харчів, що там зберігалися, в Тома закрутило в шлунку, адже він не їв уже два дні. Коли його очі призвичаїлися до темряви, він побачив, що в підвалі міцна підлога з плитняку, короткі й грубі колони та склепінчаста стеля. За мить він помітив високого лисого чоловіка, який ложкою сипав сіль у казан.
— Ти келар? — спитав Том, але чоловік жестом наказав йому мовчати, і муляр зрозумів, що той рахує. Усі мовчки чекали, поки він закінчить. Нарешті він сказав:
— Сорок і дев’ятнадцять — шістдесят.
Він відклав ложку. Том сказав:
— Я Том Будівник, і я радо відбудував би вам північно-західну вежу.
— Я Катберт, на прізвисько Білоголовий, келар, і я б радо подивився, як це зроблять, — відповів той. — Але треба спитати в пріора Філіпа. Ти чув, що в нас новий пріор?
— Так.
«Привітний монах, — подумав Том, — балакучий і добродушний. Він охоче все розповість».
— Схоже, новий пріор вирішив подбати про стан монастиря.
Катберт кивнув.
— Але він не налаштований за це платити. Ти звернув увагу на те, що всі роботи виконують ченці? Він не наймає робітників — каже, в пріораті й без того забагато слуг.
Це були кепські новини.
— І як монахи ставляться до цього? — обережно поцікавився Том.
Катберт розсміявся, і його зморшкувате обличчя збрижилося ще сильніше.
— Ти тактовна людина, Томе Будівнику. Не часто побачиш, щоб ченці так старанно працювали. Але новий пріор нікого не змушує. Він тлумачить статут Бенедикта так, що ті, хто виконує фізичну роботу, можуть їсти червоне м’ясо й пити вино, а ті, хто лише навчається та молиться, мають жити на солоній рибі й розведеному пиві. Він може навести складне теоретичне обґрунтування цього постулату, але й без того з’явилося багато добровольців, особливо серед юнаків.
Катберт, здавалося, не засуджував дії пріора, а захоплювався ними.
Том сказав:
— Але монахи не вміють будувати кам’яні стіни, хай би як добре вони їли.
Не встигнув він договорити, як почув дитячий плач, що вразив його в самісіньке серце. Він навіть не одразу зрозумів, що малюк у монастирі — загалом явище незвичайне.
— Спитаймо в пріора, — казав далі Катберт, але Том уже майже не слухав його. То був плач зовсім малої дитини, тиждень чи два від народження, і він лунав десь зовсім поруч. Том перехопив погляд Елени. У дверях з’явилася тінь, і в Тома клубок застряг у горлі. Увійшов чернець із немовлям на руках. Том подивився на обличчя дитини. То був його син.
Том ковтнув. Личко малюка було червоним, він стиснув кулачки й розтулив рота, показавши світові беззубі ясна. Маля плакало не через біль або хворобу — просто просило їсти. То був здоровий, сильний крик нормальної дитини, і Том умлів від полегшення, побачивши, що з його сином усе гаразд.
Чернець, що ніс його, — життєрадісний хлопець років двадцяти з неслухняним волоссям і широкою дурнуватою усмішкою — не відреагував на присутність жінки, на відміну від інших. Він усміхнувся всім і звернувся до Катберта:
— Джонатанові треба ще молока.
Томові кортіло взяти дитину на руки. Він щосили старався зобразити байдужість на обличчі, щоб воно не виказало його справжніх почуттів. Потайки глянув на дітей. Їм було відомо лиш те, що малюка, якого вони покинули, знайшов подорожній священник, але вони не знали, що той священник забрав його в маленький лісовий монастир. На їхніх обличчях з’явилася деяка зацікавленість, однак, схоже, вони ніяк не пов’язували цього малюка з тим, якого залишили в лісі.
Катберт узяв ополоник і налив у глечик молока з відра. Елена спитала молодого монаха:
— Можна я потримаю малюка?
Вона простягнула руки, і чернець віддав їй дитину. Том позаздрив. Йому страшенно кортіло притулити до серця той крихітний теплий згорток. Елена заколисала малюка, і він притихнув.
Катберт подивився на неї та сказав:
— О, Джонні Вісім-Пенсів некепська нянька, але малюкові бракує жіночих рук.
Елена всміхнулася хлопцеві.
— Чому тебе звуть Джонні Вісім-Пенсів?
За нього відповів Катберт.
— Тому що в його шилінгу пенсів бракує[69], — сказав він і постукав себе по лобі, натякаючи на те, що Джонні недоумкуватий. — Але він розуміє потреби бідолашних безсловесних створінь краще за нас, розумників. — І туманно додав: — Такий вже промисл Божий.
Елена наблизилася до Тома та простягнула йому дитину. Вона наче прочитала його думки. Він вдячно подивився на неї та взяв крихітне немовля на свої велетенські руки. Стук його серця відчувався навіть через ковдру, в яку загорнули маля. Том відзначив якість матерії та задумався, де монахи дістали таку м’яку вовну. Він притиснув малюка до себе й став колисати. Том був не такий вправний, як Елена, і дитина знову розплакалася, але чоловік не зважав: цей гучний, наполегливий крик здавався йому музикою, адже означав, що покинуте маля було сильним і здоровим. Хай би яким складним здавалося те рішення, він відчував, що вчинив правильно, залишивши дитину в монастирі.