— Так.
— То вже не новина, — нетерпляче перебив Катберт. — Том з родиною щойно прийшов з Ерлскаслу. Граф Варфоломій у полоні, а його замок захоплено!
Філіп сприйняв цю звістку дуже спокійно.
— Уже! — пробурмотів він.
— Уже? — повторив Катберт. — Чому ти кажеш «уже»?
Він, здавалося, був у захваті від Філіпа, але переживав за нього — немов батько, що переймається через сина, який повернувся з війни з мечем на паску й погрозливим виразом очей.
— Ти знав, що це станеться?
Філіп дещо зніяковів.
— Ні, не те щоб, — непевно промовив він. — Подейкували, що граф Варфоломій виступив проти короля Стефана. — Потім зміркувався й оголосив: — Нам лишається тільки дякувати за це. Стефан обіцяв захищати церкву, а от Мод могла б пригнічувати нас так само, як її покійний батько. Це і справді гарна новина.
Він мав такий задоволений вигляд, немов то була його заслуга.
Том не хотів говорити про графа Варфоломія.
— Для мене то була кепська новина, — сказав він. — Граф найняв мене лагодити їхні укріплення за день до того. Я не встигнув і денної платні заробити.
— Прикро, — зауважив Філіп. — Хто саме напав на замок?
— Лорд Персі Гамлейський.
— О, — кивнув Філіп, і Том відчув, що очікування пріора знову підтвердилися.
— Я бачу, ви наводите тут лад, — сказав Том, намагаючись перевести розмову на власні інтереси.
— Намагаюся, — відповів Філіп.
— Напевне, хочете відбудувати вежу.
— Відбудувати вежу, полагодити дах, замостити підлогу — так, я хотів би все це зробити. А ти, напевне, хотів би знайти роботу, — додав він, здогадуючись, навіщо Том прийшов у монастир. — І я радо тебе найняв би. Але боюся, мені нема чим тобі платити. Монастир не має жодного пенні.
Тома немов блискавкою вразило. Він був певен, що знайде тут роботу — все на це вказувало. Том не міг повірити своїм вухам і витріщився на Філіпа. Як було повірити в те, що пріорат не має грошей? Келар казав, що всю роботу виконують ченці, але монастир завжди міг позичити гроші в євреїв. Том відчув, що опинився на краю. Усі сили, завдяки яким тримався впродовж зими, раптом покинули його, і він почувся слабким і кволим. «Я більше так не можу, — подумав він. — Мені кінець!»
Філіп помітив його відчай.
— Я можу запропонувати вечерю, ночівлю та сніданок уранці, — сказав він.
Том відчув нестерпну лють.
— Я прийму це, — вимовив він, — хоча краще б заробив.
Філіп гнівно здійняв брову, але відповів лагідно.
— Просити в Господа — це не жебрацтво, а молитва, — зауважив він і вийшов.
В очах у всіх Том помітив страх і усвідомив, що його злість не минула непоміченою. Їхні погляди дратували його. Він вийшов з комори за Філіпом, зупинився на подвір’ї і подивився на великий старий собор, намагаючись вгамувати свої почуття.
За мить поруч з’явилася Елена з дітьми. Вона обійняла його за стан, щоб заспокоїти, а послушники почали перешіптуватися й штовхати один одного ліктями. Том не зважав на них.
— Я молитимусь, — похмуро сказав він. — Молитимусь, щоб у цей собор вдарила блискавка й він згорів ущент.
Останніми днями Джек навчився хвилюватися за майбутнє.
Упродовж свого короткого життя він ніколи не замислювався про майбутнє більше ніж на день наперед, а якби замислився, то точно знав би, на що йому чекати. У лісі дні мало чим відрізнялися між собою, а пори року змінювалися повільно. Тепер він не знав, де буде наступного дня, що робитиме й чи вдасться йому поїсти.
Найгіршим з усього було відчуття голоду. Джек потайки жував траву й листя, щоб угамувати різь у шлунку, але живіт від того болів не менше, хоча й інакше, а сам він почувався дивно. Марта часто плакала через голод. Джек із Мартою завжди йшли поруч. Вона захоплювалася ним, і то було для нього щось нове. Неспроможність зарадити її стражданням мучила його сильніше за голод.
Якби вони залишилися жити в печері, він зміг би вполювати качок, знайти горіхи або поцупити яйця з гнізд. Але в містах, селищах і на дорогах між ними Джек був безпорадним. Він лише знав, що Том має знайти роботу.
Другу половину дня вони провели в гостьовому будинку. То була проста будівля з однією кімнатою, земляною підлогою та вогнищем посередині. Саме в таких хатах жили селяни, але Джекові, який усе життя мешкав у печері, вона здавалася розкішною. Його зацікавило, як будують такі хати, і Том розповів йому. Два молоді дерева рубали, очищали від гілок і прихиляли одне до одного під кутом. Потім на відстані чотирьох ярдів[70] таким самим чином ставили ще два дерева; далі верхівки обох трикутників з’єднували за допомогою гребеневого бруса. Паралельно з ним до стовбурів дерев кріпили легкі перекладини, що утворювали похилий дах, який спускався аж до землі. На перекладини вкладали плетені з очерету прямокутні щити, що звалися тинками, а потім ті обмазувалися глиною для захисту від дощу й вологи. З одного краю влаштовували двері. Вікон у хаті не було.