«Якщо я зроблю це, то жодній душі не розповім», — подумав він.
Джек знов ліг, закутався в накидку й заплющив очі.
Він замислився: а що робити, якщо двері собору замкнено? Тоді можна було б залізти через вікно. Якщо зайти з північного боку подвір’я, ніхто його не побачить. Спочивальня ченців була з південного боку, її закривала галерея, а з північного боку був лише цвинтар.
Джек вирішив піти й просто подивитися, чи це можливо.
Якусь мить він вагався, а потім підвівся.
Свіжа солома хрускала під ногами. Він знов прислухався до дихання тих чотирьох, що спали. Стояла глуха тиша: миші в соломі завмерли. Він зробив крок і знову прислухався. Усі спали. Йому урвався терпець, і він зробив три швидкі кроки до дверей. Коли він зупинився, миші, очевидно, вирішили, що їм нема чого боятися, і знов почали шкребтися, але ніхто не прокинувся.
Джек торкнувся дверей кінчиками пальців, а потім поклав руки на засув. То був дубовий брус, що лежав на двох скобах. Хлопчик підхопив його знизу й потягнув угору. Той виявився важчим, ніж здавався, і Джек впустив його. Глухий звук, з яким він упав, був несамовито гучний. Томів хрипкий подих завмер. «Що я скажу, якщо мене зловлять? — з відчаєм подумав Джек. — Треба сказати, що пішов надвір… пішов надвір… Точно! Треба сказати, що пішов надвір спорожнитися». Він аж зрадів, що вигадав собі виправдання, і тут почув, як Том повертається, і чекав уже, що зараз пролунає його низький, немов припорошений пилом голос, але Том мовчав і невдовзі знов почав дихати рівно.
Краї дверей обрамляло примарне срібло. «Місячне сяйво», — подумав Джек. Він знову схопився за засув, вдихнув і напружився, щоб його підняти. Цього разу він пам’ятав про його вагу. Джек підійняв його й потягнув на себе, але підійняв недостатньо, і той все ще сидів у скобах. Джек підійняв брус ще на дюйм[71], вивільнив зі скоб і притримав грудьми, щоб зменшити навантаження на руки. Потім він повільно став на одне коліно, а далі — на обидва й опустив брус на підлогу. Кілька хвиль хлопчик простояв так, намагаючись перевести подих. Біль у руках потроху вщухав. Інші ніяк не відреагували — у будинку було чути тільки сонне дихання.
Джек обережно прочинив двері. Залізні навіски скрипнули, і в отвір шугнуло холодне повітря. Хлопець затремтів, щільніше загорнувся в накидку, відчинив двері ширше, а потім вислизнув надвір і зачинив їх за собою.
Хмари розсіялися, у безмежному небі сяяв місяць. Віяв холодний вітер, і Джекові негайно закортіло повернутися назад, у душне тепло будинку. Громада собору зі зруйнованою вежею нависала над іншими будівлями пріорату. У місячному сяйві вона здавалася срібно-чорною, а могутні стіни й крихітні віконця робили її схожою на замок. Вона була потворна.
Стояла тиша. Може, в селищі за монастирськими стінами хтось іще й сидів біля вогнища та сьорбав ель або шив при свічках, але й там не було видно жодного руху. Джек усе ще вагався, дивлячись на собор. Той, здавалося, також дивився на нього — із засудженням, немов знав, що Джек задумав. Хлопець сіпнувся, щоб струсити із себе це примарне відчуття, і пішов морогом до західного краю собору.
Двері були замкнені.
Джек обійшов собор з півночі й подивився на вікна. Часом вікна церков завішували напівпрозорим полотном, щоб не пускати холод усередину, але тут не було нічого. Він міг би залізти через вікно, але вони були надто високо. Джек торкнувся пальцями кам’яного мурування й обмацав щілини, де вапняний розчин висипався, але вони були завузькі, щоб зачепитися пальцями. Йому було потрібне щось на зразок драбини.
Він подумав про те, щоб скласти з каменюк зруйнованої вежі щось подібне до сходів, але цілі були для нього заважкі, а розбиті — надто нерівні. Джекові здалося, ніби вдень він бачив щось підхоже для його потреб, і тепер він щосили старався пригадати, що саме то було. Він немов намагався побачити щось бічним зором, але це щось постійно вислизало з очей. Джек глянув у напрямку стайні за цвинтарем і раптом згадав: він думав про дерев’яну підставку, на яку залазили вершники, щоб сісти на коня. Один із ченців ставав на неї, щоб розчесати коневі гриву.
Джек пішов до стайні, сподіваючись, що підставку не сховали на ніч, адже навряд чи хтось надумав би її викрасти. Джек ішов тихо, але коні все одно почули його та стали пирхати й хропіти. Він злякався й зупинився. На стайні могли спати стайничі. Деякий час хлопчик просто стояв і прислуховувався, чи не прокинеться хтось, але нічого не сталося, а коні затихли.