Він ніде не бачив підставки. Мабуть, її залишили десь під стіною. Джек вдивлявся в сутінки, але все одно мало що бачив. Він тихенько наблизився до стайні й пішов уздовж стіни. Коні знов почули його й цього разу злякалися: один із них тихо заіржав. Джек завмер на місці. Чоловічий голос зсередини гукнув:
— Тихо, тихо!
Переляканий Джек так і стояв, немов статуя, аж раптом побачив підставку просто перед собою: ще крок, і він би спіткнувся об неї. Він трохи зачекав. Жодних звуків більше не доносилося. Він нахилився, підняв підставку, поклав собі на плече й тихенько пішов через моріг до собору. На стайні все було тихо.
Джек став на підставку, та йому однаково не вдалося дотягнутися до вікна. Ба більше, він навіть не міг у нього зазирнути. Хоча Джек іще цілком не визначився зі своїми намірами, він прагнув діяти на власний розсуд і не залежати від інших чинників. Він шкодував, що не такий високий на зріст, як Альфред.
Треба було спробувати ще дещо. Він відступив, розігнався, стрибнув однією ногою на підставку та підскочив угору. Тепер він дотягнувся до вікна й схопився за підвіконня. Ривком підтягнувшись, хлопець сів на нього та спробував залізти всередину, але його чекала несподіванка: вікно було забране залізними ґратами, непомітними ззовні через темний колір. Джек схопився за них обома руками, ставши колінами на підвіконня. Пробратися всередину було неможливо: схоже, ті ґрати поставили саме для того, щоб ніхто не заліз у собор, коли його замкнено.
Украй розчарований, він зістрибнув униз, підхопив підставку та відніс на місце. Цього разу коні поводилися тихо.
Він подивився на зруйновану північно-західну вежу ліворуч від головного входу. Джек обережно заліз на купу каміння й вдивився всередину, шукаючи прохід серед руїн. Коли місяць сховався за хмари, хлопець тремтів і чекав, поки той з’явиться знову. Він боявся, що під його вагою, хоч і невеликою, каменюки посиплються й розбудять усіх навколо або розчавлять його. Місяць вийшов із-за хмари, Джек роздивився купу уважніше й вирішив ризикнути. Він подерся вгору під голосний стукіт власного серця. Каменюки здебільшого трималися міцно, але одна-дві зрадливо хиталися. Джек із задоволенням полазив би тут удень, якби міг розраховувати на чиюсь допомогу і якби на совісті в нього було чисто. Але зараз він був надто збентежений, і звична спритність зрадила його. Джек послизнувся на рівному й мало не впав. Саме тоді він вирішив зупинитися.
Він був уже достатньо високо, щоб бачити дах бічної нави, що тягнувся уздовж її північного боку. Джек сподівався знайти якийсь отвір або хоча б прогалину між дахом і купою каміння, але даремно: дах тягнувся аж до руїн вежі, і там не було де прослизнути. Хлопчик відчув розчарування, змішане з полегшенням.
Він поліз униз, задки, дивлячись через плече, щоб знайти, куди поставити ногу. Що нижче він спускався, то ліпше почувався. Ближче до низу він стрибнув і вдало приземлився на траву.
Джек повернувся до північної стіни церкви й пішов уздовж неї. Упродовж двох минулих тижнів він бачив кілька церков, і всі вони здавалися більш-менш однаковими. Нава, найбільша частина церкви, завжди розташовувалася на заході. Від неї на південь і на північ відгалужувалися два рукави, які Том звав трансептами[72]. На сході був вівтар, коротший за наву. Кінгзбриджський собор вирізнявся лише тим, що мав дві вежі на західному боці, розташовані обабіч головного входу, — так, щоб доповнювати трансепти.
У північному трансепті також були двері. Джек підійшов туди й побачив, що вони теж замкнені. Він рушив далі, до східної частини, — там дверей не було. Він зупинився й оглянув заросле травою подвір’я. У дальньому південно-східному куті стояли дві споруди: лазарет і будинок пріора. Там було темно й тихо. Джек знову рушив навколо східної частини собору й уздовж південної стіни вівтаря і так дійшов до кінця південного трансепта, де, немов п’ясть руки, стояла будівля, що звалася капітулом. Між трансептом і капітулом вилася вузенька стежка. Джек пішов нею.
Він опинився в клуатрі, квадратному подвір’ї з моріжком посередині та критою галереєю, що тяглася по всьому периметру двору. Біле каміння арок у місячному сяйві здавалося примарним, а в галереях стояв непроглядний морок. Джек зупинився, щоб роззирнутися.
Він стояв у східній частині клуатру. Ліворуч були двері в будинок капітулу, а далі, у південному кінці східної галереї, хлопець побачив ще одні двері, які, найімовірніше, вели в дорміторій[73]. Праворуч були двері в південний трансепт собору. Джек смикнув їх. Вони також були замкнені.