Хлопець пішов уздовж галереї до південно-західного кута, де були двері в трапезну. Він подумав, скільки ж їжі потрібно, щоб щодня годувати всіх цих монахів. Неподалік розташовувався фонтан із чашею, де ченці мили руки перед трапезою.
Він рушив далі уздовж південної галереї. На півдорозі побачив арку. Увійшов під неї та опинився в короткому коридорі, де праворуч була трапезна, а ліворуч — дорміторій. Джек уявив собі ченців, які спали в дорміторії, по той бік кам’яної стіни. Коридор закінчувався брудним схилом, що вів до річки. Джек постояв там хвилину, дивлячись на воду за сто ярдів[74] від себе. Раптом він згадав історію про лицаря без голови та мимоволі уявив собі, як той з’являється з річки й підіймається схилом до нього. Він нічого не бачив, але однаково злякався. Джек розвернувся й похапцем повернувся в клуатр. Там він почувався безпечніше.
Під аркою він зупинився й знову вдивився в освітлений місяцем чотирикутник. Джек був певен, що є ще якийсь спосіб пробратися в таку велику будівлю, але гадки не мав, який саме. Джек навіть зрадів. Його задум був надзвичайно небезпечним, тож навіть добре, якщо він виявиться нездійсненним. З іншого боку, його пригнічувала думка, що вранці їм доведеться піти з пріорату, щоб знову десь блукати: нескінченні дороги, голод, гнів і розчарування Тома, сльози Марти. Усьому цьому може запобігти одна-єдина іскра з кресала, яке він носить на паску!
Краєм ока Джек побачив якийсь рух, злякався, і його серце забилося швидше. Він обернувся й побачив, на свій жах, примарну фігуру зі свічкою в руці, яка безшумно рухалася в напрямку церкви уздовж східної галереї. Джек мало не скрикнув, але зумів втриматися. За першою фігурою з’явилася друга. Хлопець відступив в арку, де його не було видно, і вкусив себе за руку, щоб не закричати. Він почув моторошний стогін і просто дивився, скутий жахом. Раптом зрозумів: то монахи, які йдуть з дорміторію в церкву на опівнічну службу та на ходу співають гімн. Його паніка вщухла не одразу, навіть тоді, коли він уже второпав, що саме бачить перед собою. Потім на Джека наринуло відчуття полегшення, від якого хлопця аж затрусило.
Чернець, що був на чолі процесії, великим залізним ключем відімкнув двері собору. Монахи увійшли за ним, і ніхто з них не подивився в бік Джека. Більшість із них була напівсонна. Двері в храм вони за собою не зачинили.
Коли Джек зібрав думки докупи, то зрозумів, що тепер може прослизнути в собор.
У нього аж підкосилися ноги.
«Я просто увійду туди, — подумав він. — Я можу нічого робити, просто подивлюся, чи можна піднятися на дах. Не підпалюватиму його — просто подивлюся».
Він глибоко вдихнув, потім вийшов з-під арки й рушив через квадрат клуатру. Перед відчиненими дверима він зупинився, вагаючись, а потім зазирнув усередину. На вівтарі горіли свічки, монахи стояли на хорах, але світло мерехтіло лише посередині великого порожнього приміщення, а стіни й бічні нави лишались у глибокій темряві. Один із монахів бурмотів щось нерозбірливе біля вівтаря, а решта періодично хором повторювала за ним цю тарабарщину. Джекові здавалося неймовірним, що заради цього люди мають серед ночі вилазити з теплої постелі.
Він прослизнув у двері та став під стіною.
Темрява ховала його. Однак лишатися там він не міг, тому що монахи могли побачити його на зворотному шляху. Хлопчик прокрався далі. У мерехтінні свічок танцювали вертляві тіні. Монах біля вівтаря міг би побачити Джека, якби підвів голову, але він був цілком занурений у свої справи. Джек швидко перебігав від однієї грубої колони до другої, затримуючись ненадовго за кожною з них, щоб його рух був хаотичним, як і рух тіней. Коли він наблизився до середохрестя, світло стало яскравішим. Він боявся, що чернець за вівтарем раптом підведе голову, побачить, як він крадеться до трансепта, та схопить його за комір…
Джек нарешті дістався кута й з полегшенням розчинився в глибокій темряві нави.
На мить він зупинився, а потім пішов бічною навою до західної частини церкви, періодично зупиняючись — немов переслідував оленя. У найвіддаленішій, найтемнішій частині церкви він присів на цоколь колони та став чекати, поки закінчиться відправа.
Джек опустив голову під накидку й подихав собі на груди, щоб зігрітися. Його життя так змінилось упродовж цих двох тижнів, що, здавалося, відтоді, як вони з матір’ю спокійно жили в лісі, минули роки. Джек розумів, що вже ніколи не почуватиметься так безпечно. Тепер, коли він пізнав голод, холод, небезпеку та відчай, завжди їх боятиметься.