— Я маю ще дещо сказати перед тим, як ви поїдете, мілорде, — лагідно мовив Том.
Вільям повторив:
— Відпусти коня. Інакше відітну тобі голову.
Том подивився просто на нього, стараючись не показати, що йому страшно. Він був більший за Вільяма, але його перевага не мала б сенсу, якби той дістав свій меч.
Агнеса з острахом пробурмотіла:
— Чоловіче, роби, як каже твій лорд.
Запанувала мертва тиша. Інші робітники стояли, нерухомі мов статуї, і дивилися на них. Том знав, що найрозумніше було б підкоритися. Але Вільям мало не розтоптав його донечку, тому муляр лютував і, хоч серце йому завмирало, сказав:
— Ви маєте нам заплатити.
Вільям потягнув віжки, але Том міцно тримав вуздечку, а кінь надто зацікавився його кишенею, винюхуючи хліб.
— Свою платню вимагайте в мого батька! — гнівно відповів Вільям.
Том почув, як переляканий тесляр промовив:
— Так і зробимо, мілорде, дуже вам дякуємо.
«Нещасний боягуз», — подумав Том, хоч і сам тремтів. І все ж таки він знайшов у собі сили сказати:
— Якщо звільняєте нас, то маєте заплатити, так заведено. До маєтку вашого батька йти два дні, і, коли ми доберемося, він уже може поїхати.
— Люди помирали й за меншу провину, — процідив Вільям. Його щоки розшарілися від гніву.
Краєчком ока Том побачив, що зброєносець поклав руку на руків’я меча. Він розумів, що має заспокоїтися й підкоритись, але лють досі не відпускала його, і Том не міг змусити себе відпустити вуздечку.
— Спершу заплатіть нам, а потім вбийте мене, — відчайдушно сказав він. — Невідомо, чи вас за це повісять, але рано чи пізно ви теж помрете, і тоді я буду в раю, а ви підете в пекло.
Усмішка завмерла у Вільяма на обличчі, і він збліднув. Том здивувався: що так злякало хлопця? Звісно, не загроза страти: малоймовірно, щоб лорда повісили за вбивство ремісника. Він так злякався пекла?
Кілька хвиль вони дивилися один на одного. Том з подивом і полегшенням спостерігав, як злобний та презирливий вираз обличчя Вільяма змінюється на панічно-тривожний. Нарешті юний лорд зняв з паска капшук, кинув його зброєносцеві та сказав:
— Заплати їм.
Том вирішив спокусити долю. Коли Вільям знову потягнув віжки, а кінь підвів масивну голову та ступив убік, муляр вчепився у вуздечку та мовив:
— Повна платня за тиждень. Такий звичай.
Він почув, як Агнеса судомно вдихнула позаду нього, однак, хоч і розумів, що продовжувати протистояння — безумство, все одно гнув своє.
— По шість пенсів[13] робітникам, по дванадцять — тесляреві та кожному з каменярів і двадцять чотири — мені. Загалом шістдесят шість пенсів.
Він вмів рахувати гроші швидше за всіх.
Зброєносець запитливо подивився на свого пана. Вільям сердито сказав:
— Ну добре.
Том відпустив вуздечку й відступив.
Вільям розвернув коня, сильно підострожив його та спрямував до стежки через пшеничний лан.
Том різко сів на колоду. Він не розумів, що на нього найшло. Так говорити до лорда Вільяма було безумством. Йому пощастило, що залишився живим.
Стукіт копит Вільямового бойового коня затихнув удалині, а його зброєносець висипав вміст капшука на дошку. Том дивився на монети, що виблискували на сонці, і почувався переможцем. Це було безумство, але йому вдалося: він домігся платні для себе та своїх підлеглих.
— Навіть лорди мають шанувати звичаї, — сказав він до себе.
Агнеса почула його.
— Сподіваюся, ти більше не захочеш працювати на лорда Вільяма, — мовила вона роздратовано.
Том усміхнувся їй. Він розумів, що її різкість була спричинена страхом.
— Не треба супитися, бо молоко в грудях скисне, як народиться маля.
— Я не зможу прогодувати всіх нас, якщо ти не знайдеш роботу на зиму.
— До зими ще дуже далеко, — сказав Том.
II
Вони залишалися в селищі до кінця літа. Пізніше виявилося, що то було страшною помилкою, але тоді таке рішення здавалося цілком розумним, адже Том, Агнеса й Альфред могли заробляти по пенні[14] на день на збиранні врожаю. Коли прийшла осінь і настав час їхати, вони мали важкий мішок срібних пенні та жирну свиню.
Першу ніч родина провела на ґанку сільської церкви, а на другу натрапила на невеличкий монастир, де скористалася гостинністю ченців. На третій день вони опинились у самісінькому центрі Шутського лісу — просторої місцини, вкритої чагарником і непролазними хащами, де дорога була не набагато ширша за запряжений волом віз, а серед дубів обабіч шляху пишно відмирала літня рослинність.
14
Пенні — срібна розмінна монета в англосаксонській Англії, яка дорівнювала 1/240 англосаксонського фунта.