Він визирнув з-за колони. Над вівтарем, де свічки світили найяскравіше, виднілася дерев’яна стеля. Він уже знав, що в новіших церквах склепіння кам’яне, але Кінгзбриджський собор був старий. Дерев’яна стеля добре горітиме.
«Але я не зроблю цього», — подумав він. Том би дуже зрадів, якби собор ущент згорів. Джек не був певен, чи подобається йому Том — той був надто владний, безкомпромісний і жорсткий. Джек звик до м’якшого ставлення матері. Але Том вражав хлопчика й навіть приголомшував. Усі інші чоловіки, яких зустрічав Джек, були розбійниками: небезпечними, жорстокими, що поважали тільки силу та спритність, найвищим досягненням для них було встромити ножа комусь у спину. Том був зовсім іншим: гордим і безстрашним, навіть коли був неозброєний. Джек не міг забути, як Том сміливо дивився в очі Вільяму Гамлейському, коли лорд Вільям запропонував купити його матір за фунт. Найбільше Джека вразило те, що лорд Вільям злякався. Джек сказав матері, що навіть не уявляв, що людина може бути такою хороброю, як Том, а та відповіла йому:
— Саме тому ми й пішли з лісу. Ти маєш брати приклад із цього чоловіка.
Це зауваження збентежило Джека, але він і справді хотів би зробити щось, що вразило б Тома. Підпал собору, щоправда, не рахується. Про це ніхто не мав дізнатися, принаймні упродовж багатьох років. Але якось настане день, коли Джек скаже Томові: «Пам’ятаєш ту ніч, коли Кінгзбриджський собор ущент згорів, а пріор найняв тебе відбудовувати його, і ми нарешті опинилися в теплі, ситості й безпеці? Ти маєш знати, чому саме він загорівся…» Яка то прекрасна буде мить.
«Але я не наважуся на це», — подумав він.
Спів стихнув, почулося човгання ніг ченців, які потягнулися до виходу. Служба закінчилася. Джек обережно перейшов далі, щоб монахи не помітили його.
Перш ніж вийти, вони погасили свічки на хорах, але залишили одну горіти на вівтарі. Двері гупнули, коли їх зачиняли. Джек трохи зачекав — на випадок, якщо хтось іще залишився усередині. Упродовж тривалого часу було тихо. Він нарешті вийшов з-за колони.
Джек пішов навою. Було дуже дивно залишитися самому в цій велетенській, холодній, порожній будівлі. Так, напевне, почувається миша, що ховається по кутках, коли поруч є люди, і виходить лише, коли вони йдуть. Він підійшов до вівтаря, подивився на грубу яскраву свічку, і йому стало трохи легше.
Джек узяв свічку та пішов досліджувати собор зсередини. У кутку біля південного трансепта — там, де Джек страшився, що його може побачити монах за вівтарем, — були двері, що замикалися на просту клямку. Він підняв її, і двері відчинилися.
У світлі свічки хлопчик побачив ґвинтові сходи — такі вузькі, що гладка людина застрягла б, і такі низькі, що Томові довелося б зігнутися, щоб там пройти. Джек пішов сходами нагору.
Він опинився у вузькій галереї. З одного боку тягнулася низка невеликих арок, через які відкривався вид на наву. Стеля нахилялася від верхівок арок до підлоги з іншого боку. Сама підлога була не рівна, а вигнута з боків. За мить Джек зрозумів, де він. Він опинився над південною бічною навою. Тунельна склепінчаста стеля нави й була тією підлогою, на якій стояв Джек, а стелею тут слугував односхилий дах нави. Бічна нава була набагато нижча за центральну, тому він був іще далеко від головного даху будівлі.
Джек пішов галереєю на захід, роздивляючись навколо. Це було доволі захопливо, особливо тепер, коли ченці пішли й він уже не боявся, що його помітять. Він почувався так, немов заліз на дерево й побачив, що нагорі, під прикриттям нижніх гілок, усі дерева поєднуються, і за кілька футів від землі можна гуляти таємним світом.
Наприкінці галереї були ще одні дверцята. Джек увійшов і опинився у південно-західній вежі — тій, що вціліла. Приміщення явно не призначалося для сторонніх очей, адже було недобудоване й неоздоблене, а замість підлоги — самі балки із широкими прогалинами між ними. Однак уздовж стіни кріпилися дерев’яні сходи без поруччя. Джек пішов нагору.
На півдорозі в стіні був арковий отвір, і сходи пірнали в нього. Джек зазирнув туди й підняв свічку. Він опинився на горищі — над дерев’яною стелею та під свинцевими листами, якими був оббитий дах.
Спершу він не розгледів структури в сплетінні дерев’яних балок, але за мить побачив, що величезні дубові бруси, у фут завширшки й два завдовжки[75], тягнуться по всій ширині нави з півночі на південь. Над кожною балкою розташовувалися дві потужні крокви, утворюючи трикутник. Низка цих трикутників тягнулася далі й зникала в темряві. Унизу, між балками, він побачив зворотний бік пофарбованої дерев’яної стелі нави, що кріпилася до низу поперечних брусів.