Там Джек нахилився й проповз через маленьку арку під дах. Усе було в диму й вогні. Усі верхні бруси палали, і дальні кінці балок також охопило полум’я. Джек закашлявся від смолистого смороду. Якусь мить він вагався, а потім став на одну з більших балок, що з’єднували краї нави, і пішов. Його обсипало потом від жару, а очі сльозилися так, що він майже не бачив, куди йде. Він закашлявся, зашпортався та хитнувся вбік. Однією ногою вперся в балку, а другою ударив об стелю й із жахом побачив, що пробив ногою гнилу деревину. Уявив, з якої висоти йому доведеться падати, якщо він провалиться крізь стелю, і як він кричатиме, випроставши перед собою руки, перевертаючись у повітрі, наче та балка, яку щойно бачив. Але дошка витримала його вагу.
Джек нажахано завмер, спершись на руки й на коліно, з ногою, що застрягла між дощок стелі. Жар полум’я вивів його із шокового стану. Він обережно витягнув ногу з діри, встав на коліна й поповз уперед.
Коли він наблизився до протилежного краю, кілька великих балок впали в наву. Уся будівля задвигтіла, а балка під Джеком затремтіла, немов тетівка. Він зупинився й щосили вчепився в неї. Тремтіння припинилося. Хлопчик поповз далі й за мить опинився на підмостках із північного боку.
Якщо його припущення виявляться хибними й пробратися в руїни північно-західної вежі не вдасться, йому доведеться повертатися назад.
Він підвівся та вдихнув холодне нічне повітря. У купі каміння мав бути якийсь отвір. Та чи буде він достатньо широким для хлопчика?
Джек зробив три кроки в західному напрямку й зупинився перед тим, як ступити в невідоме.
Він побачив перед собою великий отвір, через який видніли залиті місячним сяйвом руїни впалої вежі. Коліна в нього затремтіли від полегшення. Він вибрався з пекла.
Але він був високо, на рівні даху, а купа каміння — далеко внизу, надто далеко, щоб стрибати. Він врятувався від вогню, та чи зможе дістатися землі, не скрутивши собі в’язи? А полум’я тим часом швидко наближалося, і дим валив з отвору, де він стояв.
Колись у цій вежі були сходи, що тягнулись всередині уздовж стіни, але вони були зруйновані, коли вежа завалилася. Однак там, де сходинки були закріплені в стіні вапняним розчином, залишилися стирчати уламки дерева — десь у дюйм-два[78] завдовжки, а десь — більше. Джек подумав, що міг би спуститися по цих оцупках, хоч це й було дуже небезпечно. Тут він відчув сморід паленої вовни — його накидка стала гарячою. Ще мить — і вона займеться. У нього не лишалося вибору.
Джек сів і потягнувся до найближчого уламка, схопився обома руками за нього, звісив ногу й мацав нею по стіні, аж поки знайшов опору, потім звісив другу ногу. Намацуючи ногами підпірки, він спустився на одну сходинку. Уламки сходів трималися. Хлопчик знову випростав ногу й випробував на міцність наступний оцупок, перш ніж стати на нього. Цей був хитким, і Джек ступив на нього дуже обережно, міцно тримаючись руками за верхній — на випадок, якщо нижній не витримає його ваги. З кожним небезпечним кроком він наближався до купи уламків. Що нижче він спускався, то меншими ставали рештки сходів — схоже, внизу вони зазнали більших пошкоджень. Джек поставив ногу в повстянику на уламок, що був не ширший за великий палець його ноги, і переніс вагу на нього — нога зірвалася. Друга нога стояла на більшому оцупку, але коли Джек сперся на нього, той зламався. Він старався втриматися руками, але уламки були такі малі, що хлопець не міг міцно схопитися. Рука зірвалася, і він, переляканий, полетів униз.
Джек приземлився на купу каміння, на руки й коліна, і сильно забився. Від збурення та страху йому здалося, що він уже помер, але потім прийшло розуміння, що падіння було вдалим. Руки боліли, коліна були обідрані, але загалом він залишився цілий.
Уже за мить він спустився по купі каміння й одним стрибком подолав кілька останніх футів, що відділяли його від землі.
Він врятувався. Нарешті можна було зітхнути з полегшенням. Він знову мало не розплакався. Йому вдалося вибратися. Джек пишався собою: яка неймовірна пригода!
Але вона ще не скінчилася. Ззовні було видно лише трохи диму, а тріскіт вогню, що аж глушив під дахом, звідси здавався далеким шумом вітру. Лише червоне сяйво у вікнах свідчило про те, що собор горить. Але недавній гуркіт уже мав би когось розбудити, і з дорміторію щомиті міг вийти заспаний монах, щоб поцікавитися, чи то землетрус, чи то йому тільки наснилося. Джек підпалив церкву, скоїв жахливий, на думку будь-якого ченця, злочин. Він мав швидко вшиватися звідти.
Він побіг через моріг до гостьового будинку. Усе було тихо й спокійно. Джек зупинився біля дверей, щоб відсапатися. Якби він увійшов одразу, то його хекання розбудило б усіх. Він щосили старався вирівняти дихання, але стало ще гірше. Треба було зачекати.