Може, пожежа почалася в дорміторії? Вогнище було лише там. Ця думка злякала його. Поки він біг до клуатру, його переслідував жахливий образ монахів у своїх постелях, знепритомнілих від диму в пойнятому вогнем дорміторії. Він помчав до дверей дорміторію. Щойно він потягнувся до ручки, двері відчинились і звідти вийшов Катберт Білоголовий з оситняковою[79] свічкою в руці.
Катберт одразу ж спитав:
— Відчуваєш запах?
— Так. Із ченцями все добре?
— Тут ніщо не горить.
Філіп зітхнув із полегшенням. Принаймні його паства була в безпеці.
— А де горить?
— Може, на кухні? — сказав Катберт.
— Ні, я дивився.
Тепер, коли він знав, що всі в безпеці, Філіп почав хвилюватися за своє майно. Він щойно думав про гроші, тож знав, що не зможе дозволити собі ремонт. Подивився на собор. Йому здалося, чи у вікнах грає багряне жарево?
Філіп сказав:
— Катберте, візьми в ключаря ключі від собору.
Катберт уже подбав про це.
— Ключі в мене.
— Молодець!
Вони квапливо пішли уздовж східної галереї до дверей у південному трансепті. Катберт поспішно відімкнув їх. Щойно двері розчинилися, з них повалив дим.
Філіпове серце завмерло. Як сталося, що його собор горить?
Він увійшов усередину. Спершу нічого не зрозумів. На підлозі біля вівтаря та в південному трансепті горіли кілька величезних уламків дерева. Як вони потрапили сюди? Звідки взялося стільки диму? І що то за гуркіт, немов займання значно більше?
Катберт крикнув:
— Глянь угору!
Філіп підвів голову й побачив відповідь на всі свої запитання. Стеля несамовито палала. Він із жахом витріщився на неї, немов дивився на пекло знизу. Більша частина пофарбованої стелі вже зникла, оголивши дерев’яні трикутники даху, почорнілі й охоплені яскравим полум’ям, а вогонь і дим плигали та кружляли в диявольському танці. Філіп завмер на місці й дивився туди, нездатний ворухнутися, аж доки в нього заболіла шия; тоді він зібрав думки докупи.
Він побіг у середохрестя, став перед вівтарем і подивився навколо. Палав увесь дах: від західного кінця до східного й над обома трансептами. Філіпові спало на думку: як туди носити воду? Він уявив вервечку монахів, які біжать галереєю з відрами, й одразу усвідомив, що це неможливо: навіть якби в нього була сотня людей, вони не спромоглися б підняти на дах достатньо води, щоб загасити бурхливе вогняне пекло. Пріор зрозумів, що дах згорить, і на серці в нього похолонуло. Дощ і сніг завалять собор до того, як він знайде гроші на новий дах.
Філіп почув гуркотіння та подивився нагору. Велетенська балка повільно сунула вбік якраз над ним. Зараз вона впаде просто на нього. Він побіг у південний трансепт, де стояв переляканий Катберт.
Ціла секція даху — три трикутники балок із кроквами та прибитими до них свинцевими листами — впала вниз. Філіп із Катбертом дивилися на це немов паралізовані, забувши про свою безпеку. Дах упав на одну з великих округлих арок у середохресті. Величезна вага дерева та свинцю розколола мурування арки з довгим громоподібним звуком. Усе відбувалося повільно: повільно впали балки, повільно тріснула арка, повільно розлетілися шматки розбитої кладки. Ще кілька балок відокремилися від даху, а потім пролунав гуркіт, немов вдарив грім, і фрагмент північної стіни святилища здригнувся та сповз униз, у північний трансепт.
Філіп стояв приголомшений. Руйнація такої могутньої будівлі була моторошним, але захопливим видовищем, наче падіння гори або зміління річки: він не думав, що таке можливо. Пріор не вірив власним очам. Він почувався збитим з пантелику й не знав, що робити.
Катберт потягнув його за комір.
— Ходімо! — закричав він.
Філіп не міг відірватися. Він згадав, як щойно думав про те, що йому знадобиться десять років економії та важкої праці для покращення фінансового становища монастиря. А тепер раптом виявилося, що він має збудувати новий дах, відновити північну стіну — і то якщо руйнація на цьому зупиниться… «Диявольські каверзи», — подумав Філіп. Як іще пояснити те, що дах зайнявся посеред січня?
— Ми тут загинемо! — крикнув Катберт, і страх у його голосі вразив Філіпа в саме серце. Він відвернувся від полум’я, і вони обидва вибігли із церкви в клуатр.
Ченці вже почули дзвін на сполох і саме виходили з дорміторію. У дверях вони зупинялись і дивилися на церкву. Кухар Мілій підганяв їх, щоб уникнути тисняви, і жестами закликав рухатися від собору до південної галереї клуатру. На півдорозі стояв Том Будівник, який казав їм іти в арку. Філіп почув, як той каже: