— Святий Адольфію, захисти мене, — ахнув Філіп і знову схопився за ручки труни.
Дюйм за дюймом він тягнув труну по підлозі. Здавалося, диявол облишив його. Пріор не підводив голови, адже на лукавого краще не дивитися. Нарешті Філіп опинився під захистом бічної нави й почувся у відносній безпеці. Біль у спині змусив його ненадовго зупинитись і випростатися.
До найближчих дверей у північному трансепті було ще далеко. Він геть не був певен, що зможе дотягнути туди труну до того, як завалиться весь дах. Напевне, диявол на це й розраховував. Філіп не зміг стриматись і знов подивився у вогонь. Примарна двонога постать сховалася за обвуглену балку, щойно Філіп її побачив. «Він знає, що я не впораюся», — подумав Філіп. Він вдивлявся в прохід, готовий кинути святого й рятувати своє життя, і тут побачив брата Мілія, Катберта Білоголового й Тома Будівника — три цілком матеріальні фігури, що поспішали йому на допомогу. Його серце стрибнуло з радощів, і він раптом подумав, що диявол під дахом йому лише уздрівся.
— Слава Богу, — сказав він і додав, хоч то було зайвим, — допоможіть мені!
Том Будівник оцінив поглядом розпечений дах. Він, схоже, не помітив ніяких бісів, але сказав:
— Треба поквапитися.
Вони схопилися за кути труни й підійняли її на плечі. Це було важко навіть для чотирьох. Філіп скомандував:
— Уперед!
Вони пішли навою, намагаючись проминути її якомога швидше, зігнуті під важкою ношею.
Коли вони дісталися південного трансепта, Том гукнув:
— Заждіть!
Підлога являла собою смугу перешкод із невеличких вогнищ і шматків деревини, які постійно падали згори. Філіп вдивлявся, намагаючись прокласти маршрут через вогонь. За мить після того, як вони зупинилися, у західній частині собору почувся гуркіт. Філіп із жахом подивився туди. Гуркіт перетворився на грім.
Том Будівник загадково мовив:
— Вона хитка, як і перша.
— Про що ти? — крикнув Філіп.
— Про південно-західну вежу.
— О ні!
Грім став ще гучнішим. Філіп із жахом побачив, що вся західна частина собору посунулася на ярд[80], немов її рухала рука Господня. Понад десять ярдів[81] даху впали в наву з гуркотом, що нагадував землетрус, а після цього південно-західна вежа сповзла всередину собору.
Жах паралізував Філіпа. Собор руйнувався в нього на очах. Щоб відбудувати його, знадобляться довгі роки, навіть якщо він знайде гроші. Що йому робити? Як монастир існуватиме далі? Невже це кінець Кінгзбриджського пріорату?
Із заціпеніння його вивів поштовх труни в нього на плечі, коли інші троє рушили вперед. Філіп рушив туди, куди його вели. Том обирав шлях крізь вогняний лабіринт. Головня впала на труну, але зіслизнула на підлогу, не завдавши нікому шкоди. За мить вони вибігли у двері, на прохолодне нічне повітря.
Філіп був такий приголомшений знищенням собору, що не відчував полегшення від того порятунку з вогню. Вони поквапились через клуатр до південної арки й вийшли крізь неї. Коли вони відійшли від будівель, Том сказав:
— Усе, достатньо.
Вони з полегшенням опустили труну на підмерзлу землю.
Кілька хвилин Філіп намагався віддихатися. Розумів, що немає часу на прояв емоцій. Він був пріором і повинен був усім керувати. Що робити далі? Було б доцільним пересвідчитися, чи всі ченці врятувалися. Він іще раз глибоко вдихнув, розправив плечі й подивився на інших.
— Катберте, лишайся тут і пильнуй труну з мощами, — сказав він. — Решта — за мною.
Він повів своїх супутників навколо кухні, між броварнею і млином, і перетнув моріг, що відділяв їх від гостьового будинку. Ченці, Томова родина й селяни стояли невеличкими зграйками, тихенько розмовляли та дивилися широко розплющеними очима на охоплений вогнем собор. Філіп також кинув на нього погляд, перш ніж звернутися до них. Це видовище спричиняло йому біль. Уся західна частина перетворилося на руїну, на рештках даху вирувало полум’я.
Філіп відвернувся.
— Усі тут? — спитав він. — Якщо когось немає, назвіть його ім’я.
Хтось сказав:
— Катберт Білоголовий.
— Він пильнує мощі святого. Хтось іще?
Усі мовчали.
Філіп сказав Мілію:
— Полічи монахів про всяк випадок. Має бути сорок п’ять, рахуючи тебе й мене.