Ніхто так і не міг второпати, що означають написані слова. Але повз них проходив послушник, який прочитав напис і посміхнувся.
— Хто такий Альфред? — спитав чернець.
— Він, — мовив Джек і вказав пальцем.
Альфред розізлився ще більше, але досі не знав, що йому робити, тому сперся на лопату з дурнуватим виразом на обличчі. Послушник засміявся.
— Свиня, еге ж? То нащо йому лопата — жолудів шукати? — спитав він.
— Певно, що так, — відповів Джек, радий, що має союзника.
Альфред впустив лопату й кинувся на Джека.
Хлопчик був готовий до цього й рвонув з місця, немов стріла. Послушник намагався підставити йому ногу, немов хотів показати, що однаково капосно ставиться до них обох, — але Джек спритно перестрибнув через неї та побіг уздовж руїн святилища, огинаючи купи каміння й перемахуючи через обвуглені балки. Він чув важке дихання й кректання Альфреда за спиною, але страх лише підганяв його.
За мить Джек зрозумів, що біжить не в тому напрямку. З того кутка собору не було виходу. Він помилився. Серце в нього впало, коли він усвідомив, що Альфред добереться до нього.
Верхня половина східної стіни завалилася, і велика купа каміння лежала біля її решток. Опинившись у пастці, Джек почав дертися нагору цією купою, але Альфред не відставав. Опинившись нагорі, хлопчик побачив перед собою яму десь в п’ятнадцять футів[84] завглибшки. Джек стояв на краю і тремтів зі страху. Він був надто високо, щоб стрибнути. Альфред схопив його за кісточку, і Джек втратив рівновагу. На мить він завмер, вимахуючи руками, щоб не впасти, — одна його нога стояла на камені, а друга зависла в повітрі. Альфред міцно тримав його. Джек відчув, що зараз впаде. Альфред тримав його за кісточку, доки хлопчик остаточно не схилився над проваллям, а тоді відпустив. Джек, неспроможний цьому зарадити, полетів униз і почув свій крик. Він упав на лівий бік. Удар був жахливим. До того ж, на його нещастя, він забився обличчям о камінь.
На якусь мить в очах у нього потемніло.
Коли він розплющив очі, то побачив, що Альфред стоїть над ним, — мабуть, він якось спустився, — а поруч із ним — один із старших монахів. Джек упізнав його: то був Ремігій, підпріор. Ремігій подивився Джекові в очі та сказав:
— Підводься, хлопче.
Джек не був певен, чи йому вдасться — не міг поворушити лівою рукою, а ліва половина обличчя немов заніміла. Він сів. Йому здавалося, що він уже помирає, і Джек здивувався, що взагалі здатен рухатися. Він обперся на праву руку й, долаючи біль, підвівся, стараючись перенести всю свою вагу на праву ногу. Заніміння минулось, і прийшов біль.
Ремігій схопив його за ліву руку. Джек закричав від болю. Ремігій не звернув на те уваги, натомість другою рукою схопив Альфреда за вухо. Напевне, їх обох зараз суворо покарають, подумав Джек, але йому було надто боляче, щоб перейматися тим.
Ремігій заговорив до Альфреда.
— Ну, хлопче, нащо ти хотів убити свого брата?
— Він мені не брат, — відповів Альфред.
На обличчі Ремігія з’явився дивний вираз.
— Не брат? — перепитав він. — Хіба у вас не одні батько й мати?
— Вона мені не мати, — сказав Альфред. — Моя мати мертва.
Ремігій хитро подивився на нього.
— Коли померла твоя мати?
— На Різдво.
— Минуле Різдво?
— Так.
Попри біль, Джек не міг не звернути уваги на те, що цей факт чомусь неабияк зацікавив Ремігія. Голос монаха затремтів від хвилювання:
— То твій батько недавно зустрів матір хлопця?
— Так.
— А відтоді, як вони… разом, вони були у священника, який благословив їхній союз?
— Е-е… Я не знаю.
Джек бачив, що Альфред не розуміє, що в нього питають. Джек, власне, також.
Ремігій нетерпляче перепитав:
— У них було весілля?
— Ні.
— Зрозуміло.
Здавалося, ця відповідь порадувала Ремігія, хоча Джек думав, що той буде злитися. Його обличчя осяяла задоволена гримаса. Якийсь час він мовчав, а потім згадав про хлопців.
— Якщо хочете жити в пріораті та їсти церковний хліб, не бийтеся, хай навіть ви й не брати. Ми, люди Божі, не хочемо бачити кровопролиття — саме тому ми обрали життя у віддаленні від світу.
Із цими словами Ремігій відпустив їх обох, і Джек нарешті побіг до матері.
Томові знадобилося три, а не два тижні, щоб перетворити крипту на тимчасову церкву, і того дня мав прибути новообраний єпископ, щоб провести в ній першу відправу. Клуатр уже очистили від уламків, і Том відремонтував пошкоджені місця: конструкція клуатру була нескладна, тож відновити його вдалося досить легко. Решта собору лежала в руїнах, а деякі стіни, що досі трималися, могли будь-якої миті завалитися, але Том розчистив проходи від клуатру, через рештки південного трансепта, до сходів крипти.