Почет Валер’яна Біґо помітили в полі, за милю[86] від монастиря. Вершників було троє, і скакали вони швидко. Сам Валер’ян їхав першим верхи на вороному коні, а мантія маяла в нього за спиною. Філіп зі старшими монахами чекав біля стайні, щоб привітати його.
Філіп не знав, як ставитися до Валер’яна. Той обдурив його, промовчавши про смерть єпископа, а коли про це стало відомо, здавалося, аж ніяк не засоромився, і Філіп не знайшов, що йому сказати. Він і тепер не дібрав потрібних слів, але підозрював, що скаргами нічого не доб’ється. Хай там як, катастрофічна пожежа вже затьмарила той інцидент. Філіп просто мав бути надалі дуже обережним із Валер’яном.
Єпископів жеребець був жвавий і вередливий, попри те що проскакав уже чимало миль. Заїжджаючи до стайні, Валер’ян сильно натягнув віжки, змушуючи коня схилити голову. Філіп не схвалював такого: духовним особам не личило гарцювати на гарячих скакунах, і більшість служителів Господніх обирала спокійніших коней.
Валер’ян спритно зістрибнув з коня та віддав віжки стайничому. Філіп офіційно привітав його, і єпископ подивився на руїни. У його очах з’явився холодний вираз.
— Ця пожежа дорого коштуватиме, Філіпе, — сказав він.
Він здавався щиро занепокоєним, і це здивувало Філіпа. Не встигнув він відповісти, як заговорив Ремігій:
— Диявольські каверзи, мілорде єпископе.
— Та невже? — мовив Валер’ян. — Як підказує мій досвід, помічниками диявола в таких випадках стають монахи, які розпалюють вогнище в церкві, щоб не мерзнути під час служби, або недбало залишають свічки горіти у дзвіниці.
Філіпові було приємно бачити, як Валер’ян осадив Ремігія, але він не міг мовчки терпіти ці інсинуації.
— Я розслідував усі можливі причини займання, — сказав він. — Вогнища в соборі не розпалювали, я це знаю напевне, тому що завжди присутній під час служби. А нагору кілька місяців ніхто не підіймався.
— То як ти це поясниш? Блискавка? — скептично спитав Валер’ян.
Філіп похитав головою.
— Грози не було. Займання, гадаю, почалося десь у трансепті. Після служби ми, як і завжди, залишили свічку на вівтарі. Можливо, загорівся покров, а протяг переніс полум’я на дерев’яну стелю, що була дуже стара й суха. — Філіп знизав плечима. — Не надто задовільне пояснення, але ліпшого ми не маємо.
Валер’ян кивнув.
— Ходімо подивимося ближче.
Вони пішли до собору. Валер’яна супроводжували двоє воїнів і молодий священник. Воїни залишилися доглядати коней, а священник пішов з Валер’яном і був представлений Філіпові як Дін Болдвін. Дорогою Ремігій узяв Валер’яна за руку, зупинив його та сказав:
— Гостьовий будинок, як бачите, не постраждав.
Усі зупинились і розвернулися. Філіп роздратовано подумав, до чого це зауваження. Якщо гостьовий будинок не постраждав, то навіщо зупиняти всіх, щоб на нього подивитися? Дружина Тома Будівника саме йшла з кухні, і всі споглядали, як вона входить у будинок. Філіп глянув на Валер’яна. Той, здавалося, був приголомшений. Пріор пригадав мить, коли Валер’ян побачив її біля єпископського палацу. Тоді він був наляканим. Що ж за таємниця в цій жінці?
Валер’ян зиркнув на Ремігія та ледь помітно кивнув йому, а потім розвернувся до Філіпа та спитав:
— Хто там живе?
Філіп був певен, що Валер’ян упізнав жінку, але відповів:
— Старший майстер і його родина.
Валер’ян кивнув, і вони рушили далі. Тепер Філіп зрозумів, нащо Ремігій звернув увагу єпископа на гостьовий будинок: він хотів пересвідчитися, що Валер’ян побачив жінку. Філіп вирішив розпитати її за першої ж нагоди.
Вони увійшли в зруйнований собор. Сім-вісім робітників, серед яких було порівну і монахів, і слуг пріорату, під наглядом Тома підіймали напівзгорілу балку. Попри метушню, усе мало охайний вигляд. Філіп бачив, що загалом організація копіткої праці робить йому честь, хоча він і мав би дякувати за це Томові.
Том підійшов привітатися з ними. Він височів над усіма. Філіп відрекомендував його Валер’янові:
— Це наш старший майстер, Том. Йому вдалося зробити клуатр і крипту придатними до використання. Ми дуже вдячні йому.
— Я пам’ятаю тебе, — сказав Валер’ян Томові. — Ти був у мене після Різдва. Тоді для тебе не знайшлося роботи.
— Так і було, — озвався Том низьким, хриплим від пилу голосом. — Напевне, Господь розпорядився так, щоб я міг допомогти пріорові Філіпу в скрутну годину.
— Будівник-богослов, — глузливо мовив Валер’ян.