Том із заздрістю подивився на Альфреда, який уже відсапався після біганини та бійки й з нетерпінням чекав, що буде далі. «Коли ж це і я міг мчати мов вітер і майже не відчувати серцебиття? — подумав Том. — Коли мені було… двадцять років. Здається, це було тільки вчора».
Він підвівся на ноги.
Обійняв Альфреда за широкі плечі, й вони пішли стежинкою назад. Хлопець був на долоню нижчий за батька, але невдовзі мав його наздогнати й навіть перегнати. «Сподіваюся, розумом він теж підросте», — подумав Том, а вголос сказав:
— Кожен дурень вміє вплутатись у бійку, та лише мудра людина знає, як у неї не влізти.
Альфред безтямно подивився на нього.
Вони зійшли зі стежини, перетнули болото та подерлися на пагорб, відтворюючи свій маршрут у зворотному порядку. Продираючись крізь березові хащі, Том думав про Марту, і його нутрощі знову скрутило від гніву. Вигнанець ударив її зовсім даремно, вона нічим йому не загрожувала.
Том прискорив ходу, і за хвилину вони з Альфредом вийшли на дорогу. Марта лежала там само, де вони її залишили, так і не ворухнувшись. Очі її були заплющені, а у волоссі підсихала кров. Агнеса вклякла перед нею, а поруч із ними, на Томів подив, стояли якась жінка й хлопчик. У Тома промайнула думка: недарма він відчував, що за ними стежать, — схоже, ліс кишів людьми. Він нахилився та знову поклав руку на Мартині груди. Вона дихала рівно.
— Скоро опритомніє, — впевнено мовила незнайомка. — І тоді її знудить. А потім усе буде добре.
Том допитливо подивився на неї. Жінка стояла на колінах поруч із Мартою. Вона була доволі молода, років на десять молодша за Тома. Під короткою шкіряною тунікою виднілася її гнучка фігура. Обличчя було вродливе, а темно-каштанове волосся сходилося на чолі в «мис удови». Том відчув, як його заливає хвиля бажання. Незнайомка підвела на нього очі, і він здригнувся: в її уважних, глибоко посаджених очах незвичного медово-золотистого кольору й усьому обличчі було щось магічне, і Том був певен, що ця жінка читає його думки.
Він відвернувся, щоб приховати збентеження, та наразився на обурений погляд Агнеси. Вона спитала:
— Де свиня?
— Там було ще двоє розбійників, — відповів Том.
Альфред сказав:
— Ми побили їх, але той, що забрав свиню, вшився.
Агнеса спохмурніла, але промовчала.
Незнайомка запропонувала:
— Дівчинку можна перенести в тінь, тільки обережно.
Жінка підвелася, і Том побачив, що вона невелика на зріст — на фут[19] нижча за нього. Він нахилився й ніжно підняв Марту. Її тільце в його руках здавалося невагомим. Том переніс доньку на кілька ярдів і поклав на траву в затінку старого дуба. Дитина й досі була дуже млява.
Альфред збирав інструменти, що під час пригоди розсипалися всією дорогою. Хлопчик, який був із незнайомкою, мовчки дивився на нього із широко розплющеними очима й роззявленим ротом. Він був роки на три молодший за Альфреда, і Томові впала в очі його доволі незвична зовнішність, цілком позбавлена чуттєвої материнської вроди. Шкіра в хлопчика була дуже бліда, волосся — яскраво-руде, а блакитні очі — трохи лупаті. «Схожий на йолопа», — подумав Том. За його досвідом, діти з таким уважно-очманілим виглядом або рано помирали, або виростали сільськими дурниками. Альфреда помітно бентежив невідступний погляд цього хлопчиська.
Поки Том дивився на нього, малий узяв пилку в Альфреда з рук і мовчки став роздивлявся її, наче то було щось чарівне. Альфред, обурений такою нечемністю, потягнув пилку до себе, і той байдуже її відпустив. Його мати сказала:
— Джеку! Поводься як слід! — Їй явно було ніяково.
Том глянув на неї. Хлопець був геть не схожий на матір.
— Це твій син? — спитав жінку.
— Так. Мене звуть Еленою.
— Де твій чоловік?
— Помер.
Том здивувався.
— Подорожуєте самі? — недовірливо спитав він. У лісі було небезпечно навіть для такого чолов’яги, як він, а самотня жінка могла лише сподіватися на те, щоб вижити тут.
— Ми не подорожуємо, — сказала Елена. — Ми живемо в лісі.
Том був приголомшений.
— Тобто ви… — Він замовкнув, щоб не образити її.
— Вигнанці, — докінчила Елена. — Так. Ти думав, усі вигнанці такі, як Фарамон Розкотигуба, який украв вашу свиню?
— Так, — відповів Том, хоча насправді він хотів сказати, що ніколи не думав, що серед вигнанців може бути така прекрасна жінка. Не в змозі приховати цікавість, він спитав: — Який злочин ти скоїла?