— Це не найбільше графство в цьому краю, — сказав Валер’ян.
— Так і є, — відгукнувся Філіп.
Нагорі віяв холодний вологий вітер, а його плащ був не такий теплий, як Валер’янова накидка. Він старався здогадатися, до чого веде єпископ.
— Тут є непогана земля, але більшість графства вкрита лісами й кам’янистими пагорбами.
— Так.
У ясний день вони побачили б чимало акрів[91] лісів і плідних земель, але в цей день, попри те що ранковий туман розвіявся, далі узлісся на півдні й пласких полів, що оточували замок, нічого не було видно.
— До графських володінь також належить велика каменярня, де видобувають добрий вапняк, — продовжував Валер’ян. — У лісах багато акрів доброї деревини, а ферми приносять непогані гроші. Якби король дав нам це графство, ми могли б побудувати собор.
— Якби свиня мала крила, то літала б, — зауважив Філіп.
— О маловірний!
Філіп витріщився на Валер’яна.
— Ви не жартуєте?
— Аж ніяк.
Філіп був налаштований скептично, але однаково відчув надію. Якби тільки це було можливо! Але вголос він сказав:
— Королю потрібна військова підтримка. Він віддасть графство тому, хто може повести лицарів у битву.
— Король зобов’язаний короною церкві, а своєю перемогою над Варфоломієм — нам із тобою. Йому потрібні не лише лицарі.
Філіп бачив, що Валер’ян не жартує. Невже справді є така можливість? Невже король віддасть Ширингське графство церкві, щоб оплатити відбудову Кінгзбриджського собору? У це важко було повірити, попри доводи Валер’яна. Але Філіп не міг прогнати від себе думку про те, як чудово було б, якби йому як на блюдечку піднесли каміння, ліс, та ще й гроші, щоб заплатити майстрам. Він пригадав, що, за словами Тома Будівника, шістдесят мулярів збудували б собор за вісім-десять років. Ця думка зачаровувала.
— А що буде з графом? — спитав він.
— Варфоломій зізнався в зраді. Він не заперечував причетності до змови, але упродовж певного часу наполягав, що скоєне ним — то не зрада, адже, на його думку, Стефан узурпував владу. Але королівський кат таки переконав його.
Філіп затремтів. Він намагався не думати про те, що зробили з Варфоломієм, щоб змусити його здатися, і прогнав цю картину зі своєї уяви.
— Графство Ширингське, — пробурмотів він сам до себе. То було дуже сміливе прохання, але й не менш захоплива перспектива. Він сповнився безпідставного оптимізму.
Валер’ян подивився на небо.
— Час вирушати, — сказав він. — Король чекає нас післязавтра.
Вільям Гамлейський роздивлявся двох священнослужителів зі своєї схованки за зубчастою стіною іншої вежі. Він знав їх обох. Високий, схожий на дрозда завдяки гострому носу й чорній накидці, був новим єпископом Кінгзбриджським. Маленький, енергійний, з виголеною тонзурою і яскравими блакитними очима — пріором Філіпом. Вільям гадав, що вони тут роблять.
Він бачив, як монах приїхав, озирнувся навколо — так, немов сподівався когось тут знайти, і пішов у донжон. Вільям не знав, чи зустрів він тих трьох, що жили в донжоні, — Філіп перебував там лише кілька хвилин, і вони могли сховатися від нього. Щойно під’їхав єпископ, пріор Філіп вийшов із донжона, і вони зійшли на вежу. Єпископ указував на землі навколо замку з виглядом власника. З їхніх поз і жестів Вільям зробив висновок, що єпископ палав ентузіазмом, а пріор був сповнений скепсису. Вони щось затівали, Вільям був певний у тому.
Але він прийшов сюди не для того, щоб стежити за ними. Він прийшов стежити за Алієною.
Він робив це дедалі частіше. Вона панувала в його думках, його переслідували фантазії про те, як він знаходить її: десь у полі, зв’язану й голу, або в куточку своєї опочивальні, де вона ховається, немов перелякане цуценя, або в лісі, де Алієна заблукала пізно ввечері. Вільям жадав бачити її. Рано-вранці він їхав у Ерлскасл, полишав Волтера доглядати коней у лісі, а сам ішов полями до замку. Там він прокрадався у свою схованку, звідки було видно донжон і верхнє подвір’я. Часом йому доводилося нескінченно довго чекати на її появу. Це було складне випробування для його терпіння, але думка про те, щоб піти, не побачивши її хоч на мить, була ще нестерпнішою, тому він завжди лишався. А коли вона нарешті з’являлася, в нього пересихало в горлі, серце билося швидше, а долоні мокріли. Найчастіше вона була з братом або з отим жінкуватим домоправителем, але часом бувала й сама. Одного літнього дня, коли він чекав на неї від самого ранку, вона пішла до колодязя, набрала води й роздягнулася, щоб помитися. Уже самі спогади про це видовище розпалювали його. Міцні напівсфери її грудей дражливо рухалися, коли вона здіймала руки, щоб намилити волосся. Коли вона обливалася холодною водою, її пипки принадно тверділи. Між ніг у неї виднівся на диво великий кущ темного кучерявого волосся, і, коли вона мила себе там енергійними рухами намиленої руки, Вільям не втримався та спустив просто собі в штани.