Відтоді нічого подібного не відбувалося, адже вона навряд чи стала б митися надворі взимку, але були й менші розради. На самоті Алієна співала, а часом — говорила сама до себе. Вільям бачив, як вона плете косу, танцює, ганяє голубів із замкового муру, немов мале дитя. Підглядаючи за цими невидимими для інших таємними проявами її життя, Вільям відчував певну владу над нею, і це неймовірно тішило його.
Вона не вийшла б надвір, поки там були єпископ і монах. На щастя, вони не затримувалися довго. Доволі скоро вони зійшли з вежі, і за кілька хвилин виїхали із замку із своїм почтом. Може, хотіли насолодитися краєвидом? Якщо так, то вони, напевне, були розчаровані через погоду.
Домоправитель уже виходив по дрова, ще до того, як прибули гості. Він куховарив у донжоні. Невдовзі він мав знову вийти — по воду до криниці. На думку Вільяма, вони їли саму кашу, адже не мали печі, щоб випікати хліб. О другій половині дня домоправитель ішов кудись із замку і часом брав хлопця із собою. Після того Алієна завжди з’являлася на подвір’ї.
Коли Вільям втомлювався чекати, він згадував, як вона милася. Той спогад був не гіршим за неї справжню. Але цього дня Вільям був вибитий з колії. Приїзд єпископа та пріора зіпсував атмосферу. До сьогодні замок з його трьома мешканцями здавався йому зачарованим місцем, але прибуття тих цілком буденних людей на брудних конях розвіяло чари. Його немов розбудили посеред чарівного сновидіння: хоч як старайся, а повернути його не вдасться.
Він розмірковував, що робили тут ці відвідувачі, але не міг зрозуміти, хоч йому і здавалося, що вони щось задумували. Тільки одна людина могла б у цьому розібратися — його мати. Він вирішив забути на сьогодні про Алієну та повернутися додому, щоб розповісти про те, що бачив.
Вони прибули у Вінчестер на другий день, коли вже вечоріло, в’їхали з півдня через Королівську браму, а звідти — на подвір’я собору. Там вони розділилися. Валер’ян рушив у резиденцію єпископа Вінчестерського — замок на окремій ділянці, прилеглій до собору. Філіп пішов привітати пріора й попросити місця для ночівлі в чернецькому дорміторії.
Після трьох днів у дорозі монастирський спокій і тиша здавалися Філіпові живодайними, немов водограй у спекотний день. Вінчестерський пріор був огрядним добродушним чоловіком з рожевою шкірою та сивим волоссям. Він запросив Філіпа повечеряти з ним у його будинку. За вечерею вони розмовляли про своїх єпископів. Вінчестерський пріор мало не побожно ставився до єпископа Генріха й був цілком йому підвладним. Філіп припускав, що з таким заможним і впливовим єпископом, як Генріх, не було сенсу сперечатися. Але сам Філіп не збирався віддаватися на милість свого єпископа.
Він спав як убитий, а опівночі піднявся, щоб піти на службу.
Вперше увійшовши у Вінчестерський собор, Філіп навіть злякався.
Пріор сказав йому, що це найбільший храм у світі, і коли він побачив його, то охоче в це повірив. Завдовжки собор був в одну восьму милі[92]: Філіп бачив села, які помістилися б всередині цього собору. Він мав дві величезні вежі — одну над трансептом, другу — над західною частиною. Тридцять років тому центральна вежа була зруйнована та завалилася на склеп Вільгельма Руфуса, короля-безбожника, якого взагалі не варто було ховати в храмі, але після того її відбудували. Стоячи саме під цією вежею та співаючи молитви, Філіп відчув безмежну велич і силу цієї будівлі. Собор, задуманий Томом, буде значно скромнішим — за умови, що його взагалі збудують. Філіп усвідомлював, що тепер обертається в найвищих колах, і хвилювався через це. Він був просто хлопчиком з уельського селища, коли потрапив у монастир, а сьогодні мав розмовляти із самим королем. Як таке могло статися?
Він повернувся в дорміторій разом з іншими монахами, але не зміг заснути через хвилювання. Філіп боявся сказати чи зробити щось таке, що образить короля Стефана або єпископа Генріха та настроїть їх проти Кінгзбриджського пріорату. Ті, хто мав французьке походження, частенько кепкували з вимови англійців. Що вони подумають про уельську вимову? У монашому світі про Філіпа судили з його побожності, послуху й відданості справі Божій. Але ці чесноти нічого не вартували тут, у столиці одного з найвеличніших королівств у світі. Філіп почувався як собака в човні — ніби самозванець, який прикидається тим, ким не є насправді, і який весь час чекає, що його от-от викриють і з ганьбою відправлять назад. Це пригнічувало його.